Мейбел Вертс сиділа за своїм кухонним столом — перед нею чашка захололої кави, жалюзі вперше за багато років опущені, лінзи її бінокля прикриті ковпачками. Вперше за шістдесят років їй не хотілося ні щось піддивитися, ні чогось підслухати. Ця ніч кишіла смертельними перегудами, яких вона не хотіла чути.

У відповідь на телефонний дзвінок (зроблений, коли його дружина ще була жива), Білл Нортон їхав у Камберлендський шпиталь, і обличчя в нього було задерев’янілим, незворушним. На вітровому склі рівномірно клацали двірники, відмітаючи дощ, який тепер значно подужчав. Білл намагався ні про що не думати.

Були й інші в місті, які або спали, або не стуляли очей неторкнутими. Більшість неторкнутих були самотніми людьми без родичів чи близьких друзів у Лігві. Чимало з них навіть не підозрювали, що щось відбувається.

Однак ті, хто не спав, повмикали у себе все світло, і людину, яка б їхала крізь місто (а кілька легковиків дійсно проїхали, прямуючи до Портленда або якихось місцин на півдні), могло вразити це маленьке поселення, таке схоже на інші по дорозі, з його дивно розсипаними крихтами повністю освітлених обійсть у цей замогильний час ночі. Такий проїжджий, мабуть, пригальмував би подивитися, де тут пожежа або якась аварія, але, не побачивши нічого, додав би швидкості й викинув це собі з голови.

Ось яка химерія: ніхто з тих, котрі не спали в Єрусалимовому Лігві, не знали правди. Якась жменька їх могли щось підозрювати, але навіть їхні підозри були такими ж непевними і несформованими, як тримісячний ембріон. Проте вони не вагаючись полізли до шухлядок бюро, до коробок на антресолях або до скриньок з біжутерією у спальні, щоби нашукати будь-які релігійні символи-обереги, які там можуть знайтися. Вони робили це не думаючи — так, як людина, яка довго веде машину на далеку відстань, починає співати, сама не знаючи, що вона співає. Вони повільно, неначе їхні тіла стали скляними й крихкими, переходили з кімнати до кімнати і вмикали всі лампи, і не дивилися крізь свої вікна. Це понад усе інше. Вони не дивилися крізь свої вікна.

Не мало значення, які там звуки чи лячні перспективи, не мало значення, яка жахлива там невідомість, було дещо ще гірше: подивитись Горгоні в обличчя.

  31

Цей звук пробивався у його сон, наче той цвях, що його вганяють у тужавий дуб — з винятковою повільністю, так би мовити, фібра за фіброю. Спершу Реджі Соєру уявилося, що йому сниться столярка, і його мозок, у тіньовій країні між сном і явом, підслужився з фрагментом пам’яті в уповільненому показі: він і його батько оббивають клепками стіни тієї хатинки, яку вони у 1960-му збудували на озері Браянт-Понд[284].