Енн Нортон померла в короткій поїздці ліфтом з першого поверху лікарні на другий. Вона здригнулася один раз, і маленька цівка крові витекла з кута її рота.

— Окей, — сказав один із санітарів. — Тепер ти зможеш вимкнути ту сирену.

  29

Єві Міллер снився сон.

Це був дивний сон, не зовсім кошмар. Пожежа 1951 року вирувала під невблаганним небом, що вицвітало від блідої блакиті на обріях до безжальної білості над головою. Із цієї перевернутої миски блискучою мідною монетою сяяло сонце. Скрізь був присутній гострий запах диму; всяка ділова діяльність припинилася, і люди стояли на вулицях, дивлячись на південний захід, у бік Мочарів, і на північний захід, у бік лісу. Дим несло у повітрі весь ранок, але тепер, о першій після полудня, вже було видно яскраві, танцюючі серед зелені поза пасовищем Ґріффена, артерії вогню. Неугавний вітер, який дозволив пломеням перестрибнути одну протипожежну просіку, тепер ніс білий попіл, який спадав на місто, мов неугавний літній сніг.

Її Ралф був на лісопильні, живий, намагався врятувати її від вогню. Але там усе було перемішано, бо вона була з Едом Крейґом, а вона ж до осені 1954-го ніколи навіть не зустрічала Крейґа.

Вона дивилася на пожежу крізь вікно своєї спальні на верхньому поверсі, і була вона голою. Ззаду її торкнулися руки, міцні коричневі долоні на гладенькій білості її стегон, і вона знала, що це Ед, хоча не бачила навіть привиддя його віддзеркалення у склі.

— Еде, — намагалася вона сказати. — Не зараз. Ще надто ранній час. Навіть після майже дев’яти років.

Але його руки були наполегливими, перебігаючи по її животу, один палець побавився з чашечкою її пупка, а потім обидві долоні сковзнули вгору, щоби з зухвалою обізнаністю обхопити груди.

Вона намагалася сказати йому, що вони у вікні, що будь-хто там, на вулиці, може озирнутися і побачити їх, але слова не виходили, а потім його губи опинилися на її руці, на її плечі, потім вони зі стійкою, хтивою наполегливістю прикипіли до її шиї. Вона відчула його зуби, як він її кусає, смокче і кусає, насмокчує кров, і знову спробувала протестувати:

— Не став мені засмоктів, Ралф побачить…

Але протестувати вже було і неможливо, та й самій уже не хотілося. Її більше не хвилювало, що хтось озирнеться і побачить їх голих і безсоромних.

Тим часом як його губи і зуби поралися з її шиєю, очі Єви мрійливо переплинули на вогонь, і дим там був дуже чорним, чорним як ніч, він затягував гарматного кольору бронзово-сіре небо, перетворюючи день на ніч; тоді як вогонь ворохобився в диму тими пульсуючими, багряними пасмами й пелюстками — буянням квітів ув опівнічних джунглях.