І він подарував Родсу довгий, холодний оцінювальний погляд.
Ну, то й що, якщо тоді був Ґарві, а не Філбрук із Джеймсом? Усі вони вештаються разом, усі вони гадюченята, усі вони заслуговують на те, щоб засунути їхні койла у дробарку.
А зараз, знадвору, цей роздери-душу звук його клаксона саджає акумулятор, це вже реально за край:
— Ах ви сучі виплодки, — прошепотів він і зіслизнув з ліжка. Він натягнув штани, не вмикаючи світла. Світло могло відлякати малих гівнюків, а йому цього не хотілося.
Іншого разу хтось був поклав йому на водійське сидіння коров’ячого коржа і він також мав доволі добрий здогад, хто це зробив. Це можна прочитати по їхніх очах. Він навчився цього під час війни, коли стояв на варті у таборі для новобранців. Справу з коров’ячим коржем він рішив по-своєму. Три дні поспіль виганяв під сраку з автобуса того малого сучого сина за чотири милі від дому. Зрештою той малий підійшов до нього в сльозах:
Ну, мусиш віддати їм належне. Вони могли би з усміхненим і ясним обличчям брехати рідній матері та, мабуть, так і роблять. Він виганяв того малого ще два вечора, а потім той милістю Ісуса зізнався. Чарлі вигнав його ще разок — на додачу, так би мовити — а потім Дейв Фелсен в автопарку сказав, що краще б йому охолонути на деякий час.
Він підхопив свою сорочку, а потім стару тенісну ракетку, яка стояла в кутку. На Бога, цієї ночі він таки налупцює комусь сраку! Він вийшов крізь задні двері й пішов круг будинку туди, де ставив свій великий жовтий автобус. Він почувався рішучим і холодно впевненим у своєму праві. Це було проникнення на його територію, точно як в армії.
Він затримався за кущем олеандра і подивися на автобус. Так, він їх побачив, цілу зграю їх. Темніші силуети за притемненими ніччю вікнами. Він відчув ту стару лють, ту, як гарячий лід, ненависть до них, і пальці його стискались на тенісній ракетці, аж поки вона не почала дрижати, мов камертон. Вони вже вибили… шість, сім, вісім… вісім вікон у