Спогад розчинився в туманній думці, що він зовсім не спить, а насправді чує стук робочого молотка. Далі дезорієнтація, а тоді він зрештою прокинувся, і дерев’яні удари лунали від передніх дверей, хтось там з розміреністю метронома грюкав у них кулаком.

Його очі спершу смикнулись до Бонні, яка лежала під ковдрами на боці горбочком у формі літери S. Потім на годинник: 4:15.

Він піднявся, вислизнув зі спальні і причинив за собою двері. Ввімкнув світло у коридорі, рушив до дверей, та потім зупинився. Настовбурчилася шерсть на внутрішньому загривку. Соєр, схиливши набік голову, підозріливо роздивлявся свої передні двері. Ніхто не стукав би о 4:15. Якби ґиґнув хтось із рідних, йому б зателефонували, а не приїхали стукати.

Він сім місяців відбув у В’єтнамі у 1968-му — дуже важкий рік для американських хлопців у В’єтнамі — і повоював. У ті дні раптово прокидатися було, як клацнути пальцями або вмикачем лампи; цієї миті ти камінь, а наступної вже недремний у темряві. Ця звичка померла в ньому майже щойно по тому, як його відправили назад у Штати, і він цим пишався, хоча ніколи не говорив про це. На Бога, він же не якийсь там автомат. Натисніть кнопку «А», і Джонні прокинеться, натисніть кнопку «Б», і Джонні вб’є кількох косооких.

Але зараз, без жодного застереження, вся стуманілість і сонна ватноголовість спали з нього, наче зміїна шкіра, він стояв захололий і моргав.

Там дехто є. Той Браянтів синок, радше за все, добряче надудлений і з чимось вогнепальним. Готовий помститися або померти за чарівну діву.

Він рушив у вітальню і пройшов до кронштейна для зброї над декоративним каміном. Світла не вмикав; Реджі чудово орієнтувався в себе навпомацки. Він зняв рушницю, переломив її, і на латуні гільз тьмяно зблиснуло світло з коридору. Він повернувся до дверей вітальні і визирнув у коридор. Грюкання тривало — монотонне, постійне, але неритмічне.

— Нумо, заходь, — гукнув Реджі.

Грюкання припинилося.

Залягла довга пауза, а потім дверна ручка почала повертатися, дуже повільно, поки клацнула клямка. Двері прочинилися і там стояв Корі Браянт.

Реджі відчув, як у нього на мить затнулося серце. Браянт був одягнений у те саме, в чому він був, коли Реджі погнав його звідси на дорогу, але тепер цей одяг був драним, у брудних плямах. До штанів і сорочки прилипло листя. Мазок грязюки на лобі підкреслював його блідість.

— Стій на місці, — наказав Реджі, піднімаючи рушницю і клацнувши запобіжником. — Цього разу вона заряджена.

Але Корі Браянт посунув уперед, його притухлі очі уп’ялися в обличчя Реджі з виразом, який був гіршим за ненависть. Висолопився його язик і облизнув губи. Туфлі у нього були обліплені важкою гряззю, замішаною дощем на якийсь чорний ґлей, кавалки якого з кожним його кроком відпадали на підлогу коридору. Було щось невблаганне й нещадне у цій ході, щось, що вражало око спостерігача холодною і лячною відсутністю милосердя. Важко ступали обліплені гряззю підошви. Не існувало ні команди, яка б їх зупинила, ні благання, яке б їх затримало.