Він прослизнув поза автобусом, а потім прокрався вздовж довгого жовтого борту до складаних пасажирських дверей. Вони були відчинені. Він напружився і раптом скочив угору по сходах.

— Гаразд! Залишайтеся на своїх місцях. Малий, відпусти той клятий клаксон, а то я…

Малий, який сидів на водійському сидінні, натискаючи обома долонями на кружало клаксона, обернувся до нього і божевільно посміхнувся. Чарлі відчув якийсь нудотний обвал у себе в шлунку. То був Річі Боддін. Блідий — буквально білий, як простирадло — окрім тих вугільних крихт, якими були його очі, і губ, які були рубіново-червоними.

А його зуби…

Чарлі подивився вглиб проходу.

Чи то не Майк Філбрук? Оді Джеймс? Господи Всемогутній, то ж сини Ґріффена там! Гел і Джек, сидять позаду із сіном у волоссі. Але ж вони не їздять моїм автобусом! Мері Кейт Ґріґсон і Брент Тенні сидять пліч-опліч. Вона у льолі, він у джинсах і фланелевій сорочці задом наперед і навиворіт — так, неначе він забув, як самому одягатися.

І Денні Ґлік. Але — ох, Господи Ісусе, він же мертвий. Вже кілька тижнів як!

— Ви! — промовив він занімілими губами. — Ви, дітки…

Тенісна ракетка вислизнула з його руки. Почулося сичання й «гуп», це Річі Боддін, досі з тією ж божевільною посмішкою, посунув той хромований важіль, який зачиняв складані двері. Тепер вони почали вибиратися зі своїх місць, усі вони.

— Ні, — мовив він, намагаючись усміхатися. — Ви, діт­ки… ви не розумієте. Це ж я. Це я, Чарлі Родс. Ви… ви…

Він їм безглуздо усміхався, хитав головою, простягав руки, показуючи, що це просто руки їхнього старого приятеля Чарлі Родса, безневинні, і задкував, поки його спина не притислася до широкої тонованої шибки лобового скла.

— Не треба, — прошепотів ін.

Вони насунулися, усміхаючись.

— Прошу, не треба.

І навалилися на нього.

  28