— Ступаєш іще два кроки, і я тобі голову відстрелю нахуй, — сказав Реджі. Ці слова вийшли твердими й сухими.

Цей парубок був гірше ніж п’яним. З раптовою ясністю Реджі зрозумів, що буде змушений вистрелити в нього.

— Стій, — промовив він знову, але якимсь невимушеним, легковажним тоном.

Корі Браянт не зупинився. Його очі впиналися в обличчя Реджі з мертвим й іскристим захватом очей опудала лося. Його підбори лиховісно грюкали по підлозі.

Позаду Реджі заверещала Бонні.

— Лишайся в спальні, — гукнув Реджі. І виступив у коридор, щоб опинитися між ними.

Браянт тепер був лише за два кроки. Млява, біла рука тягнулася, щоб ухопитися за подвійне дуло «Стівенсовки»[285].

Реджі натис обидва гачки.

Постріл пролунав як грім у вузькому коридорі. Обидва дула коротко сплюнули вогнем. Сморід горілого пороху наповнив повітря. Бонні знову закричала, пронизливо. Сорочка на Корі розірвалася, і почорніла, і розійшлася — не так пробита, як знищена. Утім, коли вона, звільнена від ґудзиків, розчахнулася, риб’яча білість його грудей і черева виявилася неймовірно неторкнутою. Застиглі очі Реджі отримали враження, ніби ця плоть насправді була зовсім не плоттю, а чимось неґрунтовним, як муслінова завіса.

Потім рушницю було вибито в нього з рук, немов з рук дитини. Самого його було вхоплено і з зубодробильною силою кинуто об стіну. Ноги відмовилися його тримати і він упав, приголомшений. Браянт пройшов повз нього, до Бонні. Вона щулилася в одвірку, але її очі були на обличчі гостя, і Реджі побачив у них жар.

Корі озирнувся й усміхнувся Реджі широчезною, мрійливою усмішкою, як ті, що ними обдаровують у пустелі туристів коров’ячі черепи. Бонні вже простягала руки. Вони тремтіли. Здавалося, жах і хіть навперемін перебігають її обличчям, як спалахи сонця і тіні.

— Любчику, — промовила вона.

Реджі закричав.

  32

— Агов, друзяко, — окликнув водій автобуса. — Це вже Гартфорд[286].

Каллаген дивився крізь широке, поляризоване вікно на чуже місто, яке вповзання першого ранкового світла робило ще чужішим. Зараз у Лігві вони вже мають повертатися, повертатися до своїх нір.

— Я знаю, — відповів він.

— Зупинка в нас двадцять хвилин. Може, хотіли б піти й купити собі сендвіч чи ще чогось?

Каллаген незграбно видобув забинтованою рукою з кишені гаманець і мало його не впустив. Дивно, але його обпечена рука, схоже, більше не надто боліла, тільки була занімілою.