Слово «зрада» глибоко вкарбувалось у його мозок. Його уява вхопилася за ясну і просту ідею зради, аби пояснити оте своє приголомшливе осяяння: його спекались, він ненароком зійшов зі свого життєвого шляху, взявшись за справу, де його особистість до уваги не бралась. Людину зрадили — людина пропала. Правду казала синьйора Тереза (упокой, Господи, її душу!). Його ніколи не брали до уваги. Пропав! Її біла схилена сидяча постать на ліжку, розпущене чорне волосся, підняте до нього стражденне обличчя з широким чолом, її гнівні звинувачення уявились йому тепер сповненими тієї грізної величі, яка властива натхненню і смерті. Бо ж невипадково той недобрий птах скорботно прокричав над його головою. Тереза померла — упокой, Господи, її душу!

Поділяючи антиклерикальні, вільнодумні настрої простолюду, Ностромо повторював цю побожну формулу машинально, в силу звички, але з затаєною щирістю. Розум народу не здатний до скептицизму, і через цю нездатність його безпорадна сила слугує підступам аферистів та безжальному ентузіазму лідерів, яких надихають доленосні візії. Тереза померла. Але чи прийме Господь її душу? Вона померла без сповіді та відпущення гріхів, бо він, Ностромо, не схотів уділити їй якусь часинку. Його зневага до попів як таких залишилась незмінною, але зрештою годі з’ясувати, чи те, що твердять, — правда чи ні. Всемогутність, кара, прощення — це поняття прості й варті довіри. Неперевершений капатас карґадорів, позбавлений певних простих речей, як-от захвату від жінок, запобігливості чоловіків, тієї гучної слави, яка оточувала його в житті, тепер був готовий нести тягар провини за блюзнірство, тягар, що навалився йому на плечі.

Простоволосий, у тонкій сорочці та підштанках, він відчував босими п’ятами тепло ще не охололого мілкого піску. Далеко попереду яснів вузький пляж, вигнутий широкою дугою, яка окреслювала обриси тієї частини гавані, якої ще не зачепила цивілізація. Ностромо, ніби переслідувана тінь, майнув над берегом, між темними пальмовими гаями та водною гладінню, яка простягалася праворуч від нього, такою спокійною, аж здавалась мертвою. У поспіху він стрімголов біг серед тиші й безлюддя, наче забувши про обачність та обережність. Адже знав, що по цей бік затоки він не наражається на ризик бути викритим. Єдиним мешканцем цих місць був мовчазний і апатичний самотній індіанець, який доглядав за пальмаріями[210], — часом він приносив до міста на продаж кокосові горіхи. Жив він сам, без жінки, у відкритій повітці, на бéрезі в нього лежало старе каное, перевернуте догори дном, а поряд весь час жевріло багаття з сухих патиків. Цього типа легко можна було обминути.