У роті йому пересохло. Пересохло, як ніколи раніше, від довгого сну та вкрай тривожних думок. Можна сказати, що Ностромо відчув смак пилу та попелу, коли глибоко вп’явся зубами у плід життя, зголоднівши за славою. Не приймаючи кулаків з голови, він плюнув поперед себе — «тьфу» — і пробурмотів прокляття всім себелюбним багатіям.

Оскільки для Сулако, схоже, все пропало (він відчув це при пробудженні), то Ностромо зайшла в голову ідея взагалі покинути країну. На думку про це йому привиділись, ніби це починався ще один сон, стрімкі береги моря, яке не знає припливів та відпливів, з темними соснами по узвишшях та білими будинками, які низько спускаються до блакитного-блакитного моря. Він побачив пристані великого порту, до яких підпливають прибережні фелюги з розправленими, мов нерухомі крила, латинськими вітрилами, тихо ковзаючи між кінцями довгих, складених із квадратних кам’яних брил молів, які розташовані один до одного під кутом і обіймають гроно кораблів, пригортаючи їх до лона величного пагорба, всипаного палацами. Він пригадав ці краєвиди не без певних синівських почуттів, хоча на одній з оцих фелюг його, хлопчика, регулярно і жорстоко бив короткошиїй голений ґенуезець, обачний і недовірливий, який (на глибоке переконання Ностромо) обманом привласнив собі його сирітський спадок. Але, за милосердним присудом Божим, зло, спізнане у минулому, блякне у спогадах. Через відчуття самотності, покинутості й поразки думка про повернення до всього цього здалась Ностромо прийнятною. Але як же так? Повернутися? Босим і простоволосим, з однією лише картатою сорочиною та парою бавовняних calzoneros замість нажитого добра?

Славетний капатас, поставивши лікті на коліна й підперши кулаками щоки, розсміявся, глумлячись сам із себе, і знову з огидою сплюнув просто перед собою, в ніч. Неясні внутрішні враження всесвітньої катастрофи, які обсідають егоцентричну натуру при будь-якій серйозній перешкоді на шляху задоволення її найсильнішої пристрасті, мають гіркоту, близьку до гіркоти самої смерті. Ностромо був простої вдачі. Готовий був стати жертвою будь-якого вірування, забобону чи бажання так само легко, як дитина.

Як людина з добрим знанням цієї країни, він міг оцінити своє фактичне становище. Бачив його ясно. Ніби протверезів після довгого запою. Його вірністю скористались у своїх інтересах. Він переконав бригаду карґадорів стати на бік «бланко» й піти проти народу; дон Хосе вів з ним бесіди; отець Корбелан вдався до його послуг у переговорах з Ернандесом; було відомо, що дон Мартін Деку зав’язав з ним певною мірою приятельські стосунки, тож Ностромо міг вільно заходити до редакції Porvenir-у. Звичайно, все це йому лестило. Що йому до їхньої політики? Анічогісінько. І врешті-решт — Ностромо тут, Ностромо там — де Ностромо? Ностромо може зробити те і се — працювати цілий день і скакати верхи цілу ніч — погляньте лишень, він виявився помітним ріб’єристом, мішенню для будь-якої помсти, яку тепер, коли містом зрештою заволоділа партія Монтеро, лише може вигадати, приміром, Ґамачо. Європейці здались, кабальєро здались. Власне, дон Мартін пояснив, що це лише тимчасово — що він збирається привести на підмогу Барріоса. Де тепер ці плани — коли самого дона Мартіна (через чию іронічну манеру висловлюватися капатас завжди почувався якось неспокійно) закинуло на Велику Ісабелу? Усі здались. Здався навіть дон Карлос. Кваплива відправка срібла в море нічого іншого й не означала. Піддавшись свавільному пориву і поглянувши на все іншими очима, капатас карґадорів, мало не божеволів від обурення, не бачив ніде у світі навколо себе ні честі, ні відваги. Його зраджено!