Мовчазний і нерухомий, Ностромо сидів спиною до безмежної тьми моря, обличчям до величних силуетів шпилів, серед яких височіла млисто-біла сяйлива Іґерота, і тут знову голосно розсміявся, рвучко схопився на ноги і завмер. Треба йти. Але куди?

— Помилки немає. Вони тримають нас і нацьковують, мов собак, народжених для того, аби битись і полювати їм на догоду. Vecchio правду казав, — поволі й саркастично проказав він. Згадав, як старий Джорджо вийняв з рота люльку і кинув через плече ці слова в глибину їдальні, де було повно машиністів та монтерів із залізничного депо. Ця картина поклала кінець його ваганням у виборі мети. Він спробує знайти старого Джорджо, якщо зможе. Один Бог відає, щó з ним тепер! Ностромо зробив кілька кроків, тоді знову зупинився і похитав головою. Ліворуч і праворуч, попереду і позаду нього таємничо шелестіли в темряві низькорослі чагарники.

— Тереза також мала рацію, — додав він тихо з відтінком побожного остраху. Його непокоїло питання, чи вмерла вона у гніві на нього, чи ще жива. Ніби у відповідь на цю думку, де скруха змішалася навпіл з надією, навскоси над стежкою промайнула, наче велика темна розпливчаста куля, велика сова, вона м’яко змахнула крилами і грізно прокричала: «Яка-абó![209] Яка-або!» — «Усе скінчено! Усе скінчено!» — що за народними віруваннями віщує лихо і смерть. Зараз, коли загинуло все, що давало Ностромо силу, на нього подіяв цей забобон і він злегка здригнувся. Отже, синьйора Тереза, напевно, померла. То був безсумнівний знак. Крик зловісного птаха, перший звук, який він почув після повернення, був доречним привітанням його зрадженій душі. Незримі сили, які він образив, відмовившись привезти священника до вмирущої жінки, піднесли тепер голос супроти нього. Та жінка померла. З дивовижною і такою характерною для людської вдачі послідовністю він покладав усе, що відбувалось, на свій рахунок. Тереза завжди була добра порадниця. І осиротілий старий Джорджо, приголомшений цією втратою, сам, звісно, потребує його, Ностромо, мудрої поради. Цей удар на якийсь час цілком відбере у старого мрійника тяму.

Щодо капітана Мітчелла, то Ностромо, за звичаєм довірених підлеглих, вважав його особою, може, і здатною в силу своєї освіти підписувати в конторі папери й віддавати розпорядження, але поза тим — цілковитим нікчемою і чимось на кшталт дурня. Необхідність майже щодня микати мички з бундючного, дратівливого і гонорового старого моряка вже стала набридати Ностромо. Спершу це давало йому внутрішню сатисфакцію. Але необхідність долати дрібні перешкоди втомлює самовпевнених людей і через неминучість успіху, і через монотонність зусиль. Ностромо не вірив у нахил свого начальника до вимогливості в роботі. Казав собі, що той старий англієць нічого не тямить. І не сподівався, що той, обізнаний з дійсним становищем, зберігатиме інформацію в таємниці. Та вже швидше розводитиметься про нездійсненні плани. Ностромо боявся його так, як бояться брати на себе якийсь надокучливий клопіт. Стриму капітан не мав. Він зрадив би таємницю срібла. А Ностромо вирішив, що зраджувати цю таємницю не годиться.