Вони причаровували, наводячи на думку про самотнє нічне чування якогось таємничого стража, оті два вікна, єдині на всю величезну покинуту будівлю, які кидали в гавань снопи тьмяного світла. Самотність була майже намацальною. У повітрі стояв різкий запах диму від вогнища, і Ностромо, піднявши очі, ледве добачив при мерехтінні зірок ріденьку димову млу. Поки він підходив, глибоку тишу розтинало стрекотіння цикад, що, здавалось, аж оглушувало його сторожкі вуха. Повільно, крок за кроком, він опинився у великому вестибюлі, темному і повному їдкого диму.

Багаття, розкладене біля сходів, догоріло, перетворившись на низеньку купку приску. Вогонь не перескочив на тверде дерево сходів, лише знизу тліло кілька сходинок, і по них перебігали іскри, позначаючи обвуглені краї. Ностромо побачив, що нагорі з відчинених дверей падає смуга світла. Падає на просторий сходовий майданчик, увесь затягнутий димом, який повільно клубочився. То була та сама кімната, освітлені вікна якої він бачив. Ностромо піднявся сходами, тоді зупинився, бо крізь відхилені двері угледів, як на стіну падала людська тінь. Це була безформна широкоплеча тінь когось, хто нерухомо стояв, опустивши голову, хоча самого його не було видно. Капатас, пам’ятаючи, що він зовсім беззбройний, відступив убік і, заховавшись у темному кутку, став чекати, не зводячи очей з дверей.

Уся ця величезна розгромлена озія, недобудована, без стель під високим дахом, була повна диму, який плив то в один, то в другий бік на слабких перехресних протягах, клубочачись у темряві численних просторих кімнат і коридорів, подібних до стодол. Ураз із різким стуком ударилась об стіну одна з розгойданих віконниць, ніби її відчинила нетерпляча рука. Вихопившись хтозна-звідки, прошелестів по сходовому майданчику аркуш паперу. Чоловік у кімнаті, хай там хто він був, не заступав освітленої дверної пройми. Двічі капатас, ступивши зо два кроки зі свого кутка, витягав шию в надії роздивитися, що ж він там так тихенько робить. Але щоразу бачив лише перекошену тінь широких плечей та схиленої голови. Очевидно, нічого він не робив і з місця не рухався, ніби застиг у задумі — або, можливо, читав газету. І з кімнати не долинало жодного звуку.

Капатас знову відступив у куток. Йому було цікаво, хто це, — якийсь монтерист? Але Ностромо боявся показуватись. Був переконаний, що зрадити свою присутність на бéрезі, хоч і по багатьох днях, означає наразити на небезпеку срібло. Оскільки всі думки Ностромо були зосереджені на скарбі та місці, де його сховано, то йому здавалося, що кожен у Сулако враз про все здогадається. А от тижнів за два все буде інакше. Хто заперечить, що він повернувся суходолом з якогось закордонного порту? Через той скарб його думки заливала якась особлива тривога, ніби з ним пов’язалось його життя. Отому перед загадковими освітленими дверима Ностромо на мить уліг страху. Чорт забирай того хлопа! Бачити його він не хоче. І його обличчя, знайоме чи незнайоме, теж нічого йому не скаже. Він, Ностромо, — дурень, що марнує тут час на чекання.