Менш ніж за п’ять хвилин після свого приходу капатас зібрався йти. Він цілком благополучно спустився сходами, озирнувся через плече на світло вгорі, на сходовому майданчику, і крадькома перебіг через вестибюль. Але тієї самої миті, коли він завертав до виходу, лише й думаючи про те, щоб його не помітив отой чоловік нагорі, на нього налетів, хутко надбігши вздовж фасаду, хтось, чиїх кроків він не почув. Від несподіванки обидва щось здушено пробурмотіли, відскочили назад і зупинились, не впізнавши один одного. Ностромо мовчав. Його візаві заговорив першим, здивовано і приглушено:

— Хто ви?

Ностромо ще раніше здалося було, що він упізнав доктора Моніґема. А тепер уже не мав у цьому сумніву. Секунду повагався. На думку спало вшитись, не кажучи ні слова. Але це вже нікуди не годилось! Через непоясненну нехіть вимовляти ім’я, під яким його знали, він ще трохи помовчав. Нарешті півголосом промовив:

— Карґадор.

І підійшов до того другого. Доктор Моніґем був приголомшений. Він підніс руки і не стримав вигуку здивування, забувшись під враженням від цієї дивовижної зустрічі. Ностромо сердито застеріг його не підвищувати голос. Митниця не така безлюдна, як здається. В освітленій кімнаті нагорі хтось є.

У доконаного факту немає зникомішої якості, ніж дивовижність. Ненастанно атакований міркуваннями, що впливають на його страхи та бажання, розум людський, природно, відвертається від чудесного боку подій. Тож це було щонайприродніше, що лікар спитав того чоловіка, якого ще дві хвилини тому вважав потонулим у протоці:

— Ви когось бачили там нагорі? Бачили?

— Ні, я його не бачив.

— То звідки ви знаєте?

— Коли ми з вами зустрілись, я тікав від його тіні.

— Його тіні?

— Так. Від його тіні в освітленій кімнаті, — відказав Ностромо зверхнім тоном. Згорнувши руки і притулившись спиною до цоколю величезної будівлі, він похнюпився, злегка покусуючи губи, і не дивився на лікаря. «Зараз, — подумав капатас, — він почне розпитувати мене про срібло».

Але думки доктора були зосереджені на події хоч і не такій чудесній, як поява Ностромо, але, по суті, набагато менше зрозумілій. Чому Сотільйо раптово і потай забрався звідси разом з усією своєю воячнею? Що віщував цей маневр? Утім, лікаря осяяло, що чоловік нагорі — один з офіцерів, якого розчарований полковник залишив для підтримання зв’язку з ним, Моніґемом.

— Я певен, що він чекає на мене, — сказав він.

— Це неможливо.

— Мені треба на нього поглянути. Ще не йдіть, капатасе.

— Йти куди? — буркнув Ностромо.

Лікар уже пішов. А він і далі спирався на мур, задивившись на темну воду гавані, у вухах йому стояло цвіркотіння цикад. Нездоланне сум’яття опанувало його думки й відібрало здатність до якихось рішень.