Лікар, трохи сердячись, не міг уявити, у що ж іще можна вірити. Так, Сотільйо повірив, що баркас затонув і капатас карґадорів разом із Мартіном Деку та, можливо, одним-двома іншими політичними біженцями — втопилися.

— Кажу ж вам, сеньйоре докторе, — вставив Ностромо, — що Сотільйо всього не знає.

— Га? Що ви маєте не увазі?

— Він не знає, що я не загинув.

— Та й ми не знали.

— І вам навіть діла не було — нікому з вас, кабальєро на верфі, — що ви посилаєте людину з плоті й крові, подібну до вас самих, на безумну виправу, яка не може скінчитися добром.

— Ви забуваєте, капатасе, що мене на верфі не було. І я не схвалював цього плану. Тож не треба пускати мені шпильки. Кажу ж вам, чоловіче, що нам нíколи було думати про мертвих. Смерть стоїть за плечима кожного з нас. Ви пропали.

— Що пропав, то пропав! — перебив його Ностромо. — І заради чого — скажіть-но мені?

— А! Це ваша власна справа, — різко відказав лікар. — Не мене про це питайте.

У їхній неголосній розмові серед темряви запала пауза. Примостившись на краєчку столу і трохи відвернувшись один від одного, вони торкались один одного плечима, а очі їхні й далі дивилися на витягнуту постать, яка майже губилась у темній глибині кімнати, і здавалося, що вона, з випнутою вперед головою та плечима, моторошно нерухома, прагне вловити кожне слово.

— Muy bien! — нарешті пробурмотів Ностромо. — Хай так. Тереза мала рацію. Це моя власна справа.

— Тереза померла, — байдужим голосом зауважив лікар, а його думка тим часом працювала в іншому напрямі, підказаному тим, що можна було б назвати поверненням Ностромо до життя. — Вона померла, бідолашна жінка.

— Без священника? — стривожено запитав капатас.

— Ну й питання! Хто ж учора ввечері міг би привезти для неї священника?

— Упокой, Господи, її душу! — вигукнув Ностромо з похмурим і невтішним запалом, але доктор Моніґем не встиг здивуватись, бо, повертаючись до їхньої попередньої розмови, капатас похмуро повів далі: — Sí, сеньйоре докторе. Як ви й сказали, це моя власна справа. Дуже відчайдушна справа.

— У цій частині світу нема другої людини, яка врятувала б собі життя, діставшись до берега вплав, як оце ви, — захоплено промовив лікар.

І знову між цими двома запала мовчанка. Обидва замислились, а через розбіжність їхніх натур і думки в одного та другого розхóдились далеко. Лікар, якого штовхнула на ризиковані дії його відданість Ґулдам, з почуттям вдячності дивувався з того ланцюга випадковостей, який повернув Ностромо туди, де він стане найбільш корисним у справі порятунку копальні Сан-Томе. Лікар був відданий копальні. Вона уявлялась його п’ятдесятилітнім очам в óбразі маленької жінки в легкій сукні з довгим шлейфом, з голівкою, принадно обтяженою пишним білявим волоссям, та витончено-дорогоцінною душею, яка має щось від самоцвіту та квітки і світиться в усьому її поводженні. Мірою того, як над копальнею Сан-Томе збиралися хмари, ця ілюзія набувала сили, ставала невідступною і владною. І зрештою заволоділа ним цілком! Через відданість цій ілюзії, підсилену платонічним відмежуванням від звичайних у таких випадках заохочень у вигляді надії та нагороди, — думки та дії доктора Моніґема, сама його особистість стали надзвичайно небезпечними для нього самого та інших, усі фібри його душі розчинились у гордому почутті, що його самопосвята — єдине, що стоїть між обожнюваною жінкою та страшним нещастям.