— Був узятий на тортури і застрелений пострілом у груди — вже холоне.
Ця інформація заспокоїла капатаса. Одна зі свічок, заблимавши у свічнику, згасла.
— Хто це зробив? — запитав він.
— Сотільйо, кажу ж вам. Хто ж іще? Взятий на тортури — зрозуміло. Але навіщо стріляти? — лікар пильно подивився на Ностромо, який злегка знизав плечима. — І зауважте, застрелено його зненацька, імпульсивно. Це очевидно. Хотів би я знати його таємницю.
Ностромо підійшов і трохи нахилився, щоб роздивитися закатованого.
— Здається, я його вже десь бачив, — пробурмотів. — Хто він?
Лікар знову перевів погляд на тіло.
— Мені ще можна буде позаздрити його долі. Що ви про це думаєте, капатасе, га?
Але Ностромо навіть не почув його слів. Схопивши непогаслу свічку, він сунув її під опущену голову мерця. Лікар сидів мов у забутті, з відсутнім поглядом. А важкий залізний свічник, який, видно, випав з руки Ностромо, гримнув на підлогу.
— Агов! — вигукнув лікар, здригнувшись і піднявши очі. Він чув, як капатас заточився до столу і важко дихає. Коли світло в кімнаті раптово згасло, йому здалося, що непроглядна чорнота, яка стояла за вікнами, ожила від зоряного сяйва.
— Авжеж, авжеж, — забурмотів доктор сам до себе англійською, — і не дарма йому сипонуло морозом по шкірі.
Серце в Ностромо мало не вискакувало з грудей. У голові в нього запаморочилось. Гірш! Той чоловік — Гірш! Капатас міцно вчепився в край столу.
— Але ж він ховався на баркасі, — Ностромо майже зірвався на крик. І враз його голос упав. — На баркасі, а… а…
— А Сотільйо його підібрав, — підхопив лікар. — Він приголомшив вас не більше, ніж ви — мене. От щó я хотів би знати, то це як він спонукав якусь співчутливу душу застрелити його.
— Тож Сотільйо знає… — почав Ностромо рівнішим голосом.
— Усе! — закінчив лікар.
Він почув, як капатас ударив по столу кулаком.
— Усе? Що ви там кажете? Усе? Знає все? Це неможливо! Все?
— Звичайно. Що ви маєте на увазі під «неможливо»? Кажу ж вам, учора ввечері я чув, як цього Гірша допитували, тут, у цій самій кімнаті. Він знав ваше ім’я, ім’я Деку і все про відправку срібла… Баркаса розкраяло навпіл. Гірш плазував перед Сотільйо в жалюгідному жаху, але це він запам’ятав добре. Чого ж вам іще? Про себе він знав найменше. Люди Сотільйо знайшли його, коли він вчепився в їхній якір. Напевно, він вхопився за нього сáме тієї миті, коли баркас пішов на дно.
— Пішов на дно? — повільно повторив Ностромо. — Сотільйо в це вірить?