— Капатасе! Капатасе! — нетерпляче гукнув його згори лікар.

Відчуття зради і краху розтікалось по його похмурій байдужості, мов по застиглому морю смоли. Але він відступив від стіни і, глянувши вгору, побачив доктора Моніґема — той вихилився з освітленого вікна.

— Ходіть сюди й подивіться, щó накоїв Сотільйо. Не варто боятися людини тут у кімнаті.

Ностромо відповів коротким гірким смішком. Боятися людини! Капатасові сулакських карґадорів — боятися людини! Його сердило, що хтось там може на таке натякати. Його сердило, що він, беззбройний, мусить чаїтись і наражатись на небезпеку через прокляте срібло, до якого так мало діла тим, хто прив’язав цей тягар йому до шиї. Ностромо не міг відмахнутись від цих тривожних думок. Лікар уособлював для нього всіх цих людей… А навіть і не спитав про срібло. Ні слова не спитав про найвідчайдушнішу справу його життя.

З такими думками Ностромо знову пройшов через подібний до печери вестибюль, де диму значно поменшало, і піднявся сходами, вже не такими теплими для його босих ніг, до смуги світла нагорі. На мить у світлі з’явився лікар, схвильований і нетерплячий.

— Ходіть! Ходіть!

Переступивши поріг, капатас був приголомшений несподіванкою. Той чоловік не рухався. Ностромо побачив його тінь на тому самому місці. Здригнувся, тоді ввійшов до кімнати з почуттям, що ось-ось йому відкриється таємниця.

Це було дуже просто. За безкінечно малу частку секунди у світлі двох яскравих тріпотливих свічок, крізь блакитну ріденьку ядучу млу, яка роз’їдала йому очі, Ностромо розгледів чоловіка, що ніби стояв, як він і думав, спиною до дверей, відкидаючи на стіну величезну перекошену тінь. Швидше, ніж спалах блискавки, надійшло усвідомлення, що поза його — неприродна, немовби він ось-ось упаде, — плечі витягнуті вперед, голова низько опущена на груди. Далі Ностромо помітив, що руки в нього зв’язані за спиною і так жахливо викручені, що стиснуті кулаки заломлено вище від лопаток. Звідти очі миттєво перебігли на шкіряну мотузку, яка від зв’язаних зап’ясть ішла вгору, до важкої балки, і вниз, до скоби у стіні. Ностромо не треба було дивитись на задерев’янілі босі ноги, які безживно звисали за шість дюймів від підлоги, аби зрозуміти, що того чоловіка розпинали на дибі, аж поки він не знепритомнів. Першим порухом капатаса було підбігти й одним ударом обрíзати мотузку. Він обмацав себе в пошуках ножа. Ножа не було — навіть ножа. Він стояв і тремтів, а лікар, присівши на краєчок столу і взявшись рукою за підборіддя, замислено споглядав жахливе та печальне видовище і промовив, не поворухнувшись: