— Напевно, було страх як темно!

— То була найнепроглядніша темінь, яка лише буває на Ґольфо, — коротко погодився капатас. Він злагіднів завдяки цій, як йому здалось, ознаці певного легкого зацікавлення тим, що його спіткало, і вдавано різко та недбало зронив кілька описових фраз. Тієї миті він почувався балакучим. Сподівався на зростання цього зацікавлення і що воно, підтримане чи відкинуте, поверне йому його «я» — єдине, що він втратив у тій відчайдушній виправі. Проте лікар, зосереджений на своїй власній відчайдушній авантюрі, з жахливою впертістю хилив у свій бік. У нього вихопився скрушний вигук:

— Як шкода, що ви не закричали й не засвітили ліхтар!

Почувши ці несподівані слова, Ностромо закам’янів, приголомшений їхньою несвітською жорстокістю. Це було те сáме, що сказати: «Хотів би я, щоб ви показали себе боягузом, хотів би я, щоб за ваші труди вам перерізали горлянку!». Природно, капатас прийняв це особисто, хоч це стосувалось лише срібла і за цим простим висловом ховалось багато застережень. Від несподіванки й люті Ностромо занімів, кров його закипіла і шалено застугоніла у вухах, і він уже майже не чув лікаря, який говорив далі:

— Бо я переконаний, що, якби Сотільйо захопив срібло, то круто розвернувся б і подався до якогось маленького закордонного порту. З економічного погляду це була б втрата, і все ж не така велика втрата, як через те, що срібло затонуло. Найкраще було б мати його напохваті в безпечному місці й використати його частину, аби підкупити Сотільйо. Але я сумніваюся, чи додумався б до такого дон Карлос. Для Костаґуани він не годиться, і це факт, капатасе.

Почувши ім’я дона Карлоса, капатас опанував свій гнів, який бурею накрив був його. Він прийшов до тями і став ніби іншою людиною — людиною, яка замислено промовила тихим і рівним голосом:

— А дон Карлос був би радий, якби я віддав срібло ворогові?

— Не здивуюсь, якщо всі зараз такої думки, — жорстко відказав лікар. — Зі мною ніхто не радився. Деку робив усе по-своєму. Але тепер очі їм, певно-таки, вже відкрились. Особисто я знаю, що, якби срібло в цю мить якимось дивом повернулося на берег, то я віддав би його Сотільйо. І за теперішніх обставин мене б підтримали.

— Якимось дивом повернулося б, — дуже тихо повторив Ностромо, тоді підвищив голос. — Такого дива, сеньйоре, й усім святим не сотворити.

— Вірю, капатасе, — сухо погодився лікар.

Він далі розвивав свою думку про небезпечний вплив Сотільйо на теперішнє становище. А капатас, слухаючи, немов уві сні, відчував, що його співрозмовнику так само нема до нього діла, як і до того невиразного, нерухомого силуету мерця, який витягнувся перед його очима під балкою і також ніби прислухáвся до розмови, знехтуваний, забутий, мов жахливий приклад зневаженості.