— То це — необдумана дурна примха, що вони звернулись до мене? — раптом перебив лікаря Ностромо. — Хіба я мало для них зробив, щоб вони мене хоч трохи шанували, por Dios? То цим hombres finos — джентльменам — і думати не треба, поки напохваті є людина з народу, готова ризикувати тілом і душею? Чи, може, ми душі не маємо — як собаки?

— Ще ж був Деку зі своїм планом, — знову нагадав йому лікар.

— Sí! А ще багатій із Сан-Франциско, який мав щось робити з цим сріблом, — хіба я знаю? Ні! Досить я вже наслухався. Здається мені, що багатим можна все.

— Розумію, капатасе, — почав лікар.

— Який капатас? — з притиском, але рівним голосом перервав його Ностромо. — З капатасом покінчено, його знищено. Нема капатаса. О, ні! Ви вже не зайдете капатаса.

— Годі вже, це по-дитячому! — запротестував лікар, і його співрозмовник раптом заспокоївся.

— Я і справді був як мала дитина, — пробурмотів він.

І коли погляд його знову впав на постать замордованого чоловіка, який висів страхітливо нерухомий, ніби уважно й без нарікань прислухався, Ностромо стиха запитав:

— Навіщо Сотільйо розіп’яв цього бідолаху на дибі? Ви не знаєте? Йому його страх був гіршим за всі тортури. Убити — це я можу зрозуміти. Його муки було нестерпно бачити. Але навіщо Сотільйо його аж так мучив? Він уже не міг нічого розповісти.

— Так, він уже не міг нічого розповісти. Кожна психічно здорова людина це зрозуміла б. Він усе розповів Сотільйо. Але я скажу вам, капатасе, яка тут причина. Сотільйо не повірив у те, що той йому розповів. Принаймні не в усе.

— У що ж тоді він не повірив? Не розумію.

— А я розумію, бо я бачив Сотільйо. Він відмовляється вірити, що срібло пропало.

— Що? — схвильовано скрикнув капатас.

— Це вас приголомшує… так?

— Чи маю я розуміти, сеньйоре, — Ностромо перейшов на обачний і, так би мовити, насторожений тон, — що Сотільйо думає, ніби срібло якимось чином врятовано?

— Ні, ні! Такого бути не може, — переконано заперечив лікар, і Ностромо крекнув у темряві. — Такого бути не може. Він думає, що зливків уже не було на баркасі, коли той затонув. Він певен, що їх відправка в море — то все вистава, розіграна спеціально для того, щоб обдурити Ґамачо та його гвардійців, Педріто Монтеро, сеньйора Фуентеса, нашого нового Gefe Político, а також його самого. Але не такий-то він, мовляв, дурень.