— Таж у нього не всі вдома. Він — найбільший кретин, який лише називав себе полковником у цьому царстві зла, — гаркнув Ностромо.

— Він не дурніший за багатьох розсудливих людей, — відказав лікар. — Він переконаний, що срібло можна знайти, бо палко бажає ним заволодіти. А ще боїться, що його офіцери збунтуються проти нього й перейдуть на бік Педріто, з яким він не насмілюється ані битись, ані домовлятись. Розумієте, капатасе? Йому нема чого боятися їхнього дезертирства, поки залишається надія на те, що звідкись вигулькне отой величезний скарб. Я поклав собі за мету підтримувати цю саму надію.

— Ви? — обережно перепитав капатас карґадорів. — Що ж, чудово. І як довго ви збираєтеся її підтримувати?

— Поки зможу.

— Що це означає?

— Можу вам сказати точно. Поки я живий, — затято промовив лікар. Тоді в кількох словах розповів про історію свого арешту та обставини звільнення. — Коли ми з вами зустрілись, я сáме повертався до того недоумкуватого мерзотника, — закінчив він.

Ностромо слухав дуже уважно.

— Тож ви вирішили піти на вірну смерть, — процідив він крізь зуби.

— Можливо, мій славний капатасе, — роздратовано відказав лікар. — Ви ж тут не єдиний, хто може поглянути в очі лихій смерті.

— Без сумніву, — промимрив Ностромо досить голосно, щоб лікар його почув. — Може, тут — не двоє дурнів, а навіть більше. Хтозна?

— А це вже моя справа, — різко сказав доктор.

— Як вивезення проклятого срібла у море було моєю справою, — різко відповів Ностромо. — Розумію. Bueno! У кожного свої причини. Але ви останній, з ким я розмовляв перед тим, як вийти в море, і ви говорили зі мною так, ніби я — дурень.

Ностромо терпіти не міг лікаревого сардонічного ставлення до своєї доброї репутації. Трохи іронічне визнання з боку Деку його зазвичай бентежило, та зате лестила фамільярність такого чоловіка, як дон Мартін, а от лікар був ніхто. Капатас пам’ятав його нужденним ізгоєм, який вештався вулицями Сулако і не мав жодного друга чи знайомого, поки дон Карлос Ґулд не взяв його на службу до копальні.

— Може, ви й дуже мудрий, — замислено вів він далі, вдивляючись у темінь кімнати, пронизану моторошною загадкою смерті закатованого Гірша. — Але я — не такий дурень, як тоді, коли виходив у море. Відтоді я дещо засвоїв, а сáме — що ви людина небезпечна.

Доктор Моніґем був надто заскочений, аби спромогтись на щось більше, ніж вигук:

— Та що ви таке кажете?

— Якби він міг говорити, то сказав би те сáме, — вів своєї Ностромо, киваючи на вкриту тінню голову мерця, що темніла на тлі вікна, крізь яке світили зорі.