— Не розумію вас, — кволим голосом відказав доктор Моніґем.

— Ні? Можливо, якби ви не підтримали Сотільйо в його божевіллі, то він не поспішав би розпинати на дибі нещасного Гірша.

Лікар здригнувся від такого припущення. Але його самопосвята, поглинувши всі його чуття, загартувала його серце супроти каяття і жалю. І все ж, аби остаточно заспокоїти себе, йому захотілося голосно і презирливо відкинути звинувачення.

— Ба! Ви смієте казати мені це, коли йдеться про такого чоловіка, як Сотільйо. Визнаю, я зовсім не думав про того Гірша. А якби й думав, то нічим би не міг зарадити. Усім ясно, що нещасний був приречений від тієї миті, коли вхопився за якір. Він був приречений, кажу вам! Як і сам я — приречений, швидше за все.

Ось що сказав доктор Моніґем у відповідь на заувагу Ностромо — досить виправдану заувагу, тому через неї мучила совість. Він не був черствий. Але нагальність, велич, вага того завдання, яке він перед собою поставив, затьмарювала всі суто людські міркування. Він узявся до справи із запалом фанатика. Усе це йому не подобалося. Йому осоружно було брехати, ошукувати, заманювати в пастку навіть найпідлішу падлюку. Осоружно — через виховання, природне чуття і традиції. Роль зрадника була несумісна з його натурою і жахала його. На цю жертву він пішов як на самоприниження. З гіркотою казав сам собі: «Я — єдиний, хто годиться для цієї брудної роботи». І вірив у це. Він не був підступний. Його простота сягала таких масштабів, що, хоч він і не мав героїчного наміру піти на смерть, але той ризик, і ризик смертельний, на який він себе наражав, його якось зміцнював і заспокоював. У такому-от душевному настрої доля Гірша поставала в його уявленні як крапля в морі світової жорстокості. Він розглядав цей епізод із практичного погляду. Що це означало? Чи не було це ознакою якоїсь небезпечної зміни в ілюзіях Сотільйо? Лікар не розумів, навіщо було саме отак-от убивати цю людину.

— Так. Але навіщо стріляти? — пробурмотів він про себе.

Ностромо вперто мовчав.

Розділ ІХ

Розриваючись між сумнівами й надіями, стривожений калатанням дзвонів, які вітали прибуття Педріто Монтеро, Сотільйо провів ранок, борючись зі своїми думками, — і бій цей був нерівний через його порожні мізки та шалені пристрасті. Розчарування, захланність, гнів і страх зчинили в душі полковника більший гармидер, ніж бевкання дзвонів у місті. Жодні його плани не здійснились. Ні Сулако, ні срібло копальні не потрапили йому до рук. Він не звершив жодного воєнного подвигу, щоб закріпитись на своїх позиціях, і не захопив жодної значної здобичі, аби забратися з нею геть. Педріто Монтеро, і як друг, і як ворог, наганяв на нього страх. Передзвін доводив його до сказу.