Хтось голосно зауважив:

— Навіщо ви його вбили, mi colonel?

— Бо він у всьому зізнався, — відповів Сотільйо, знахабнівши від розпачу. Він почувався загнаним у кут. Покладався у своєму зухвальстві на власну репутацію, і досяг неабиякого успіху. Його слухачі подумали, що він цілком здатен на такий вчинок. Були готові вірити в його підмальовану розповідь. Ніяка легковірність не буде така завзята і сліпа, як легковірність жадібності, у всесвітніх масштабах вона і є мірилом морального занепаду та інтелектуального зубожіння людства. Ах! Він зізнався в усьому, цей причмелений жид, цей bribon[215]. Добре! Тоді він більше не потрібен. Зненацька почувся оглушливий регіт сеньйора капітана — чоловіка з великою головою, маленькими кругленькими очками та почварно товстими, аж мовби застиглими щоками. А старий майор, високий і химерно обшарпаний, мов опудало, обійшов довкола покійного сеньйора Гірша, украй самовдоволено бурмочучи собі під ніс, що тепер уже не страшні жодні зрадливі підступи цього мерзотника. Інші хіба дивились, переминаючись з ноги на ногу і пошепки перекидаючись між собою короткими заувагами.

Сотільйо пристебнув шаблю і віддавав короткі безапеляційні накази, аби пришвидшити відступ, який він призначив на другу половину дня. Зловісний, поважний, у сомбреро, насунутому на самі брови, він першим помаршував до виходу в такому душевному сум’ятті, що цілковито забув про те, що сюди може надійти доктор Моніґем. Коли офіцери строєм виходили вслід за ним, один чи двоє поспішно озирнулись на покійного сеньйора Гірша, комерсанта з Есмеральди, який задерев’яніло погойдувався, спочилий навік, наодинці з двома запаленими свічками. У порожнечі кімнати здоровенна тінь голови та плечей на стіні здавалась тінню живої людини.

Надворі вояки мовчки шикувались і відходили, рота по роті, без барабанів і сурм. Майор — старе опудало — командував ар’єргардом, але наряд, який він залишив на митниці, віддавши наказ її спалити (і «щоб згоріла туша того зрадника-жида, яка там висить»), у поспіху не вправився як слід підпалити сходи. Тіло покійного сеньйора Гірша деякий час лишалось у похмурій порожнечі недобудованої озії, де моторошно відлунювало грюкання і клацання дверей та клямок, шарудіння підхоплених протягами клаптів паперу та тремтячі зітхання, які з кожним поривом вітру прокочувались під високим дахом. Світло двох свічок, які горіли перед витягнутим і бездиханним тілом покійного сеньйора Гірша, відкидало відблиски, здалеку видні на суходолі й на морі, мов сигнальні вогні серед ночі. Ностромо не покидала дрож через той труп, а доктора Моніґема спантеличувала таємниця цієї страшної кончини.