Посланець уже сів у сідло й офіційним жестом підняв капелюха, повернувшись до понурих офіцерів, які стовбичили біля парадного входу.

— Кабальєро, — заговорив він дуже голосно, — дозвольте мені порадити вам пильно турбуватися про вашого полковника. Для мене велика честь і втіха бачити всіх вас, чудовий підрозділ, який демонструє воїнську чесноту терплячості в цьому незахищеному місці, де так палить сонце, а про воду й мови немає, хоч тим часом вам розкриває свої обíйми місто, сповнене вина та жіночих чарів, бо ви ж люди відважні. Кабальєро, маю честь відкланятися. Сьогодні ввечері в Сулако буде багато танців. Бувайте здорові!

Але тут посланець притримав коня і схилив голову набік — він побачив, що вперед виступив старий майор, дуже високий і худий, у такому прямому вузькому френчі, який доходив йому до щиколоток, аж скидався на скручений і зачохлений полковий прапор.

Інтелігентний старий вояк, безапеляційним тоном виголосивши загальне твердження, що «світ повен зрадників», узявся розважливо співати дифірамби Сотільйо. Повагом, з виразними акцентами приписав йому всі чесноти, які лише знані під небесами, підсумувавши їх безглуздим розмовним виразом, поширеним серед нижчих верств західнян (особливо з Есмеральди):

— І, — завершив він фразу, раптом підвищивши голос, — чоловік він зубастий — «hombre de muchos dientes»[212]. Sí, сеньйоре. Щодо нас, — додав він пророчим тоном, який справляв велике враження, — то ваша милість бачить перед собою цвіт офіцерства республіки, людей незрівнянної відваги й розуму, «у hombres de muchos dientes».

— Що? Усі такі? — перепитав непутящий посланець сеньйора Фуентеса з ледве помітною іронічною посмішкою.

— Todos[213]. Sí, сеньйоре, — серйозно і переконано підтвердив майор. — Люди зубасті.

Той розвернув коня до парадного входу, який нагадував високі ворота похмурої стодоли. Піднявся на стременах, витягнув руку. Він був дотепним негідником і почував до цих тупих західнян велике презирство, природне для вихідця з центральних провінцій. Особливо пробуджувала в ньому зневагу, а водночас забавляла недоумкуватість мешканців Есмеральди. З урочистою міною він розпочав промову на честь Педро Монтеро. Вимахував рукою, ніби представляв його особу увазі присутніх. А коли побачив, що обличчя всіх звернені до нього, а очі прикипіли до його губів, то взявся викрикувати щось на кшталт переліку чеснот:

— Щедрий, доблесний, ґречний, далекоглядний, — він з ентузіазмом зірвав із себе капелюха, — державник, непереможний ватажок партизанів… — Зненацька понизив голос і глухо закінчив: — …і дантист.