— Скажеш ти нарешті правду? Ні? Я можу почекати.
Але він уже не міг дозволити собі чекати. У тому то й річ. Щоразу, коли він захóдив і виходив, грюкаючи дверима, вартовий на сходовому майданчику віддавав честь і зустрічав у відповідь чорний, ядучий, блудний погляд, який насправді анічогісінько не бачив, лише віддзеркалював душу, яка за ним чаїлась, — душу, сповнену похмурої ненависті, нерішучості, захланності й люті.
Сонце вже сіло, коли Сотільйо зайшов іще раз. Солдат вніс дві запалені свічки й вислизнув з дверей, безшумно їх причинивши.
— Говори, ти, жидівське поріддя диявола! Срібло! Срібло, кажу! Де воно? Де ті каналії-іноземці його заховали? Зізнавайся, інакше…
Слабкий дрож перебіг туго натягнутою мотузкою від викручених рук, але тіло сеньйора Гірша, підприємливого бізнесовця з Есмеральди, висіло під масивною балкою, витягнуте і безмовне, обернуте жахливим обличчям до полковника. Хвиля нічного повітря, охолодженого снігами Сьєрри, поступово розливала в задусі кімнати приємну свіжість.
— Говори… злодюго… мерзотнику… пікаро… інакше…
Сотільйо схопив нагайку, замахнувся і зупинився. Він відчував, що заради одного слова, одного-єдиного словечка впав би навколішки, гнув би хребет, плазував би по підлозі перед дрімотним, але свідомим поглядом тих застиглих вибалушених очей, якими дивилася ця брудна розкуйовджена голова з перекошеним ротом, безмовно опущена на груди. Полковник заскреготів зубами від люті й оперіщив Гірша нагайкою. Мотузка тягучо завібрувала від удару, мовби її запустило в рух довге вагадло. Але коливання те не передалося тілу сеньйора Гірша, відомого на узбережжі торговця шкурами. Натомість воно підскочило на кілька дюймів від конвульсійного напруження вивернутих рук, корчачись, мов риба на гачку. Голова сеньйора Гірша відкинулась назад, м’язи горла нап’ялись, підборіддя затремтіло. Цокотіння його зубів на мить сповнило простору півтемну кімнату, де вогонь двох, одна біля одної, свічок утворював світлу пляму. А коли Сотільйо, знов замахнувшись, чекав, поки Гірш заговорить, той, зненацька блиснувши вищиреними зубами і подавшись вивернутими плечима вперед, щосили плюнув йому в лице.
Нагайка, якою полковник був замахнувся, випала йому з рук, і він відскочив, тихо перелякано скрикнувши, ніби його обдало струменем смертельної отрути. Блискавично схопив револьвер і двічі вистрілив. Здавалося, що звук пострілів і віддача від них ураз обернули його нестримну лють на ідіотичне заціпеніння. Він стояв з відвислою нижньою щелепою та застиглими очима. Що ж він накоїв,