Гірша зі зв’язаними за спиною руками жбурнули були в одну з маленьких комірок. Очевидно, забули про нього на довгі години, і він лежав, безживно простершись долі. З цього усамітнення, сповненого розпачу і жаху, його тепер брутально виштовхали копняками та стусанами — в’ялого, отупілого. Він вúслухав погрози та застороги, а потім повторив свої давніші відповіді на запитання, опустивши підборіддя на груди, зі зв’язаними за спиною руками, трохи похитуючись перед Сотільйо і не підіймаючи очей. Коли капрал ткнув його багнетом під підборіддя і змусив підвести голову, він дивився порожнім поглядом, немов у трансі, й по його брудному, вкритому саднами і подряпинами блідому лиці котилися великі, як горошини, краплі поту. Тоді раптом перестали котитись.

Сотільйо мовчки дивився на нього.

— Перестанеш ти нарешті впиратися, ти, шельмо? — спитав він.

І от уже через балку перекинуто мотузку, одним кінцем якої обкручено зап’ястя сеньйора Гірша, а за другий кінець взялися троє солдатів і стали чекати. Гірш нічого не відповів. Його важка нижня губа недоумкувато відвисла. Сотільйо подав знак. Ноги Гірша відірвались від підлоги, і в кімнаті розлігся крик розпачу й агонії, який прокотився коридорами великої будівлі, розітнув повітря надворі, змусив кожного солдата у прибережному таборі звести очі на вікна, а щодо офіцерів у вестибюлі, то дехто збуджено загомонів, блискаючи очима, а дехто, зціпивши губи, похмуро дивився у підлогу.

Сотільйо в супроводі солдатів вийшов з кімнати. Вартовий на сходовому майданчику віддав честь. Гірш далі лементував на самоті, за напівзакритими жалюзі, а тимчасом сонячне проміння відбивалось від водної гладіні в гавані рухливими світляними брижами високо на стіні. Гірш лементував, піднявши брови і широко розкривши рота — величезного, чорного, повного зубів, аж карикатурного.

У все ще жаркому повітрі безвітряного пополудня відгомін його агонії сягав контори ОПСК. Капітан Мітчелл вийшов на балкон, намагаючись зрозуміти, щó відбувається, і почув слабкий, але виразний крик, і цей моторошний звук стояв йому у вухах і після того, як він, збліднувши, повернувся в кімнату. Кілька разів протягом тих пополудневих годин його щось поривало вийти на балкон.

Сотільйо, роздратований, понурий, невтомно походжав туди-сюди, радився зі своїми офіцерами, роздавав суперечливі накази під акомпанемент цього пронизливого волання, яке проникало в усі кутки порожньої озії. Часом западало довге моторошне мовчання. Кілька разів полковник захóдив до катівні, де на столі лежали його шабля, нагайка, револьвер та польовий бінокль, і питав із силуваним спокоєм: