І тут же щодуху поскакав геть: його розчепірені ноги з вивернутими п’ятками, випростана спина, хвацько заломлене сомбреро над квадратними нерухомими плечима виражали безмежне, страхітливе нахабство.

Нагорі, за жалюзі, Сотільйо довго не рухався з місця. Зухвалість цього типа його налякала. Що на це кажуть його офіцери внизу? Нічого вони не кажуть. Гробове мовчання. Полковник здригнувся. Не так він уявляв себе на цьому етапі операції. Бачив себе непереможним, умиротвореним кумиром солдатів, якому беззастережно коряться і який потай самовдоволено зважує приємні альтернативи — владу та багатство, — що йому вільно вибирати. Шкода! Як усе по-іншому! Розгублений, неспокійний, безвольний, він палав гнівом чи холов від жаху, до нього зусібіч підбирався бездонний, як море, страх. Той пройда лікар мусить прийти сюди зі своїми відомостями. Це ясно. Самому йому вони ні до чого. Прокляття! Лікар ніколи не прийде. Мабуть, його вже заарештували, ув’язнили разом із доном Карлосом. Сотільйо розреготався, мов ненормальний. Ха-ха-ха-ха! Це Педріто Монтеро отримає інформацію. Ха-ха-ха-ха! І срібло. Ха!

І враз, урвавши регіт, він занімів і застиг, ніби обернувся на камінь. Він теж має в’язня. В’язня, який точно, точно знає всю правду. Треба змусити його заговорити. І Сотільйо, хоч увесь цей час, власне, й не забував про Гірша, відчув непоясненну відразу на думку про застосування крайніх заходів.

Відчув відразу — невідлучну від того незглибного страху, який підкрадався до нього звідусіль. Неохоче згадав і про вирячені очі того торговця шкурами, його корчі, голосні схлипи та ремствування. Це було не співчуття і навіть не просто нервова чутливість. Насправді, хоч Сотільйо ні на мить не повірив у його розповідь — він і не міг повірити, ніхто не повірив би в такі нісенітниці, — однак певні проблиски розпачливої щирості прикро його вражали. Від цього йому ставало зле. А ще він підозрював, що Гірш збожеволів від страху. А допит психа — діло безнадійне. Ба! Та це ж прикидання. Нічого, крім прикидання. Він, Сотільйо, знає, як дати собі з цим раду.

Він розбурхав у собі лють до належної міри. Він трохи прижмурив свої гарні очі, сплеснув у долоні, — безшумно з’явився ординарець, капрал з багнетом при стегні та кийком у руці.

Полковник віддав йому розпорядження, і ось уже нещасний Гірш, якого увіпхнули в кімнату кілька солдатів, застав Сотільйо грізно нахмуреним: він сидів у широкому кріслі в капелюсі, широко розставивши коліна, впершись руками в боки, владний, поважний, непереможний, зверхній, величний, жахливий.