— Ах! — зацікавлено вигукнула пані Ґулд. — Рамірес? Що то за чоловік?

— Просто міський мосо. Його батько був карґадором. Довготелесим обірваним хлопчиськом він бігав по верфі, поки його не підібрав Ностромо і не вивів у люди. Коли він трохи підріс, Ностромо посадив його на баркас і дуже скоро доручив йому човен № 3 — човен, на якому вивозилося срібло, пані Ґулд. Ностромо обрав цей баркас під те завдання тому, що з усього флоту компанії він мав найкращі навігаційні якості й був найміцніший. Молодий Рамірес був один із п’ятьох карґадорів, яким довірили відправлення срібла з митниці у ту славнозвісну ніч. Оскільки човен, за який відповідав Ностромо, затонув, то він, залишаючи службу в компанії, порекомендував капітанові Мітчеллу Раміреса як свого наступника. У портовій праці пана Раміреса ідеально вишколив сам Ностромо — і так той перетворився з вічно голодного безпритульного на людину і на капатаса сулакських карґадорів.

— Завдяки Ностромо, — сказала пані Ґулд з теплом у голосі.

— Завдяки Ностромо, — повторив доктор Моніґем. — Слово честі, влада цього молодика мене лякає, коли я про неї думаю. Нема нічого дивного в тому, що бідолашний старий Мітчелл був лише радий узяти на працю когось вишколеного, аби не мати клопоту. Дивує той факт, що сулакські карґадори прийняли Раміреса за свого шефа просто на догоду Ностромо. Авжеж, він — не другий Ностромо, як сам собі наївно уявляє, і все-таки становище його — до певної міри блискуче. Отому-то він осмілів настільки, що взявся залицятися до Джізелли Віоли, котра, як вам відомо, — визнана в місті красуня. Втім, старий Ґарібальдіно страшенно його незлюбив. Не знаю чому. Напевно, тому, що Рамірес — не взірець досконалості, на відміну від його Джан’ Баттісти, який уособлює відвагу, вірність, честь «народу». Синьйор Віола невисокої думки про уродженців Сулако. Обоє вони, і старий спартанець, і білолиця Лінда з її червоними вустами й вугільно-чорними очима, пильнували красуню досить-таки суворо. Попередили Раміреса, щоб тримався подалі. Мені розповідали, що якось Віола-батько погрожував йому рушницею.

— А що на це сама Джізелла? — запитала пані Ґулд.

— Я певен, що вона ще та кокетка, — відказав лікар. — Не думаю, що вона якось дуже вже переймалася. Звичайно, увага чоловіків їй подобається. Рамірес був не єдиний, якщо дозволите мені так сказати, пані Ґулд. Був принаймні ще один штатний інженер із залізниці, якому теж пригрозили рушницею. Старий Віола не дозволяє жартувати зі своєю честю. Відколи померла його дружина, він став неспокійний і підозріливий. І був дуже задоволений, що забрав свою молодшу доньку з міста. Але погляньте, щó сталося, пані Ґулд. Раміресові, чесному залицяльнику, жертві нерозділеного кохання, заборонено з’являтися на острові. Дуже добре. Він шанує заборону, але, природно, часто звертає погляд на Велику Ісабелу. Схоже, в нього вже виробилася звичка споглядати той маяк пізньої ночі. І під час цих сентиментальних чувань він виявляє, що Ностромо, тобто капітан Фіданца, дуже пізно вертається після своїх візитів до Віол. Часом аж опівночі.