— Як ви можете так казати, докторе Моніґеме? — скрикнула вона так, наче це вдарило в найчутливіше місце її душі.

— Можу ж я сказати правду, — вперто стояв на своєму лікар. — Ляже таким самим тягарем і викличе обурення, кровопролиття і помсту, бо люди зараз інші. Чи ви гадаєте, що тепер уся копальня дружними рядами вирушить до міста рятувати свого сеньйора адміністрадóра? Ви так гадаєте?

Пані Ґулд, сплівши пальці, затулила очі долонями і зневірено пролепетала:

— То ради цього ми працювали?

Лікар понурив голову. Він здогадувався, щó на думці в доньї Емілії. То це ради цього її життя було позбавлене всіх щоденних сокровенних радощів кохання, потрібних її ніжній натурі так, як потрібне людині повітря? І лікар, обурений сліпотою Чарлза Ґулда, поквапився змінити тему розмови.

— Я про Ностромо хотів з вами поговорити. Ой, має ж той молодець і певну послідовність, і завзяття. Ніщо його не зупинить. Але не зважайте на це. Є тут щось непоясненне — чи, може, таке, що надто легко пояснити. Знаєте, Лінда практично є доглядачкою маяка на Великій Ісабелі. Ґарібальдіно зараз надто старий. Його обов’язки — чистити лампи та куховарити в домі, а от по сходах він уже не може піднятися. Чорноока Лінда цілий день спить, а вночі наглядає за маяком. Утім, таки не цілий день. Устає ближче до п’ятої вечора — коли наш Ностромо, якщо тільки він зі своєю шхуною в гавані, пливе маленьким човником до неї на побачення.

— Вони ще не побралися? — спитала пані Ґулд. — Наскільки я розумію, цього хотіла її мати, коли Лінда була ще зовсім дитиною. Коли я прихистила в себе дівчат на рік чи десь так під час Війни за відокремлення, то та незрівнянна Лінда не раз просто собі заявляла, що збирається стати Джан’ Баттісті за дружину.

— Вони ще не побралися, — коротко відповів лікар. — Я іноді до них навідуюся.

— Дякую, дорогий докторе Моніґеме, — відказала пані Ґулд, і в затінку великих дерев її дрібні рівні зубки зблиснули в молодечій усмішці, сповненій лагідного лукавства. — Ніхто не знає, який ви насправді добрий. А ви цього й не показуєте, ніби щоб навмисно мене подратувати, а я ж давним-давно довірилася вашому доброму серцю.

Лікар, закопиливши верхню губу, ніби хотів когось укусити, задерев’яніло вклонився, не встаючи з крісла. Цілковито заглиблений у себе, як і кожен чоловік, до якого любов прийшла пізно, і то не як найпрекрасніша з ілюзій, а як безцінне і повчальне нещастя, він дивився на цю жінку (з якою був у розлуці приблизно рік), і його переповнювало обожнення, бажання цілувати пружок її сукні. І цей надмір почуттів природно виражався у перебільшеній черствості мови.