У затінку великих дерев, що росли колом, пані Ґулд сперлася на спинку крісла. Сперлася, заплющивши очі й поклавши на бильця бездіяльні білі руки. Півсвітло, що пробивалося крізь густе листя, увиразнило її молодечу миловидність, наповнило сяйвом світлу тканину і білі мережива сукні. Маленька і витончена, ніби випромінюючи внутрішнє світло в густій тіні переплетеного гілля, вона нагадувала добру фею, втомлену довгою доброчинністю, фею, в чию душу закралася згубна підозра про марність її трудів, безсилля її магії.

Якби хтось запитав її, про що вона думає на самоті в саду «каси», поки її чоловік — на копальні, а дім замкнений з вулиці, наче там ніхто не живе, то вона, щира душа, мала б ухилитись від цього запитання. На думку їй спало, що для того, аби життя було змістовним і повним, у кожній його перебіжній миті, яка належить теперішньому, мусить бути турбота про минуле і майбутнє. Свою щоденну працю треба виконувати во славу померлих і во благо тих, хто прийде після нас. Пані Ґулд подумала так і зітхнула, не розплющуючи очей, — узагалі без жодного поруху. Її обличчя на секунду застигло, стало суворим, ніби безтрепетно зустрічало велику хвилю самотності, яка накрила її з головою. І ще їй спало на думку, що ніхто ніколи не був до неї настільки уважний, аби запитати, про що вона думає. Ніхто. Ніхто, крім хіба що того чоловіка, який оце пішов. Так, ніхто, кому вона могла б відповісти з безтурботною відвертістю та ідеальною, найвищою довірою.

У думках пані Ґулд, скутої спокійною і сумовитою нерухомістю, спливло слово «невиправні» — слово, яке допіру вимовив доктор Моніґем. Сеньйор адміністрадóр, ось хто був невиправний у своєму поклонінні великій срібній копальні! Невиправний у своєму цілеспрямованому, рішучому служінні матеріальним інтересам, з якими пов’язав свою віру в перемогу порядку і законності. Бідолашний хлопчик! Емілія ніби наяву побачила сивину на його скронях. Він бездоганний — бездоганний. На що ж їй ще було сподіватись? То був колосальний, довготривалий успіх, а любов — лише коротка мить забуття, коротке сп’яніння, насолода від якого згадується зі смутком, ніби пережите велике горе. Успішній діяльності неминуче притаманне дещо таке, що тягне за собою моральне виродження ідеалу. Пані Ґулд увижалась гора Сан-Томе, яка тяжіє над Кампо, над усім краєм, грізна, зненавиджена, з багатющими надрами, бездушніша за тиранів, безжальніша і свавільніша за найгірший уряд, готова розчавити незліченні життя заради зростання своєї могуті. Чарлз цього не бачив. Не міг побачити. І це була не його вада. Він — бездоганний, бездоганний, але їй ніколи не побути з ним удвох. Ніколи, навіть на коротку часинку, лише вдвох у цьому старому іспанському будинку, який вона так любить! Невиправні вони: що останній з Корбеланів, що остання з Авельяносів, як казав лікар, а от вона, Емілія, ясно бачить, як копальня Сан-Томе опановує, пожирає, спалює життя останнього з костаґуанських Ґулдів, підкорює собі завзятий дух Ґулда-сина, як підкорила і прикру слабкість Ґулда-батька. Від успіхів останнього з Ґулдів стає страшно. Останнього! Довгий-довгий час вона сподівалася, що, можливо… Але ні! Більше Ґулдів не буде. На першу леді Сулако зійшло величезне спустошення, страх перед триванням власного життя. Віщим зором бачила вона саму себе, і як вона одиноко переживає занепад своїх молодечих ідеалів життя, любові, праці, — себе саму-самісіньку у Світовій Скарбниці. На її обличчі із заплющеними очима закарбувався слід глибокої, сліпої стражденності, ніби вона бачила болючий сон. Затинаючись, нерозбірливим голосом нещасної сновидиці, яка безвольно лежить у лабетах немилосердного кошмару, вона, хтозна навіщо, вимовила слова: