— Я маю почуття обов’язку щодо цих дівчат, — занепокоєно промовила пані Ґулд. — Ностромо зараз у Сулако?

— Так, з минулої неділі.

— Треба поговорити з ним. Негайно.

— Хто ж насмілиться з ним поговорити? Навіть одурілий від кохання Рамірес тікає від самої лише тіні капітана Фіданци.

— Я зможу. Я поговорю, — заявила пані Ґулд. — Для такого чоловіка, як Ностромо, досить і одного слова.

Лікар кисло посміхнувся.

— Він мусить знайти вихід з цієї ситуації, що може довести до… Не можу повірити, що тут замішане це дитя, — наполягала на своєму пані Ґулд.

— Він — дуже привабливий, — похмуро пробурмотів лікар.

— Він зрозуміє, щó має зробити, я певна. Він мусить покласти цьому край, негайно одружившись із Ліндою, — проголосила перша леді Сулако з твердою рішучістю.

У садовій брамі з’явився Басіліо, розтовстілий і лиснючий, зі старечим безвусим обличчям, зморшками в кутиках очей та вугільно-чорним жорстким прилизаним волоссям. Помалу нахилившись за декоративною купою кущів, він обережно зсадив зі свого плеча на землю маленьку дитину — свого з Леонардою найменшенького. Розпещена Леонарда з вічно надутими губками та головний мосо «каси» Ґулдів уже кілька років як були одружені.

Басіліо трохи посидів навпочіпки, ніжно задивившись на своє чадо, яке відповідало йому незворушно серйозним поглядом, а тоді, урочистий і статечний, підійшов по доріжці.

— Що там, Басіліо? — спитала пані Ґулд.

— Телефонували з контори при копальні. Господар ночуватиме сьогодні в горах.

Доктор Моніґем підвівся і завмер, дивлячись убік. У затінку найбільших дерев у чудовому саду «каси» Ґулдів запанувала глибока тиша.

— Дуже добре, Басіліо, — відповіла пані Ґулд. Вона поспостерігала, як головний мосо відійшов доріжкою, ступнув убік, за квітучі кущі і знову вигулькнув з дитиною на плечі. І розміреним кроком, обережно несучи свою легку ношу, вийшов крізь браму, яка вела з саду на патіо.

Лікар, стоячи спиною до пані Ґулд, споглядав залиту сонцем клумбу неподалік. Його вважали погордливим і дратівливим. А насправді суттю його натури була здатність до пристрасті й чутливість темпераменту. Чого йому бракувало, так це відшліфованої черствості світської людини, черствості, від якої походить невимушена терпимість до себе та інших — терпимість, полярно протилежна щирій приязні та людському співчуттю. Цим браком черствості й пояснювався його сардонічний склад розуму та дошкульна мова.

У глибокій тиші, уп’явшись лютим поглядом у яскраву клумбу, доктор Моніґем подумки осипав Чарлза Ґулда прокляттями. Нерухомість пані Ґулд, яка сиділа за його спиною, додавала її граційній поставі чарів мистецького твору, пози, відтвореної й витлумаченої на віки вічні. Різко обернувшись, лікар попрощався.