Ностромо подовгу не бував у Сулако. Повернувшись із найдовшого свого плавання, він помітив під скелястим берегом Великої Ісабели баркаси, навантажені кам’яними блоками, а вище — крани та риштування, постаті робітників, які снували довкола них, і недобудований маяк, який уже піднісся на підмурівку скраю скелі.

Побачивши це несподіване приголомшливе видовище — таке й не приснилося б, Ностромо подумав, що йому прийшов безповоротний кінець. Що зараз могло врятувати його від викриття? Ніщо! Він вжахнувся від такого повороту справи, який мав навести далекосяжне світло на єдину потаємну пляму в його житті, в житті, сама суть, цінність, реальність якого полягає в його віддзеркаленні в захоплених очах людей. У віддзеркаленні геть усього, і тут — ця пляма, яка не вкладається в розуміння загалу, яка стоїть між ним, Ностромо, та силою, що все чує і пускає в хід злу волю проклять. Ця пляма — темна. Не кожен має у своєму житті таку темінь. І на неї збираються пролити світло. Світло! Ностромо ввижалось, як воно вихоплює з тьми безчестя, злидні, упослідження. Хтось конче має… Можливо, вже встиг…

Незрівнянний Ностромо Капатас, капітан Фіданца, якого всі шанують і бояться, безперечний покровитель таємних товариств, республіканець, як і старий Джорджо, і теж революціонер у душі (але іншого штибу), вже готовий був стрибнути за борт з палуби своєї шхуни. Зосереджений на собі мало не до божевілля, він рішуче розглядав можливість самогубства. Але голови не втратив. Його зупинила думка, що це не втеча. Він уявляв, що помер, а безчестя і ганьба його пережили. Чи, власне кажучи, він не міг уявити себе мертвим. Надто сильно був одержимий усвідомленням власного існування як чогось безкінечно змінного, аби сприйняти уявлення про його скінченність. Земля ж вічна.

До того ж він був хоробрий. Зіпсована то була хоробрість, але для його мети годилась і така. Він скерував шхуну ближче до скелястого берега Великої Ісабели, пронизливим поглядом вдивляючись у вхід до ущелини, заплетений неторканими заростями чагарів. Підплив досить близько, щоб обмінятись вітаннями з робітниками, які прикривали долонями очі від сонця на краю стромовини, над якою нависала стріла могутнього крана. Ностромо зрозумів, що жоден з них не мав нагоди навіть наблизитись до ущелини, де сховано срібло, не кажучи вже про те, щоб залізти туди. У гавані він довідався, що на острові ніхто не ночує. Робітничі бригади щовечора, співаючи хором пісні, повертаються у порт на розвантажених баркасах, які тягне портовий буксир. Поки Ностромо не мав чого боятись.