— Матеріальний інтерес.

Розділ XII

Ностромо багатів дуже повільно. То був прояв його обачності. Він міг панувати над собою навіть тоді, коли його виводили з рівноваги. А цілком свідомо стати рабом скарбу — випадок рідкісний, і це порушує душевний спокій, значною ж мірою ще й через те, що перевести срібло в готівку було складно. Самé вже вивезення його з острова частинами, потроху, супроводжували труднощі через постійну загрозу викриття. Ностромо мусив навідуватись на Велику Ісабелу потай, у перервах між своїми плаваннями вздовж узбережжя, які були йому за джерело багатства про людське око. Грізний капітан навіть команди власної шхуни остерігався так, ніби то все були шпигуни. Ностромо не насмілювався надто довго залишатись у порту. Коли його судно вже було розвантажене, він поспішав у наступний рейс, бо ж боявся вúкликати підозру навіть через одноденну затримку. Часом за тиждень чи більше простою йому лише раз вдавалося навідатись до скарбу. І все. Пара зливків. Він мучився через свої страхи так само, як і через свою обачність. Це ж так принизливо — діяти крадькома. А найбільше мучився тим, що на тому скарбі були зосереджені всі його помисли.

Беззаконня, злочин, проникаючи в людське існування, пожирають його, мов злоякісна пухлина, спалюють, мов лихоманка. Ностромо втратив спокій, де й ділась природність його вдачі. Він і сам це відчував і часто проклинав срібло Сан-Томе. Його відвага, його неперевершеність, його дозвілля, його праця — все здавалось таким, як і раніше, та тільки все то було удавання. А от скарб був реальний. Ностромо прикипів до нього всією душею. Але відчувати зливки на дотик йому було нестерпно. Часом, занісши парочку їх до своєї каюти — плід таємної нічної виправи до Великої Ісабели, — він пильно придивлявся до своїх пальців, ніби дивуючись, що срібло не залишило на його шкірі плям.

Він знайшов спосіб сплавляти срібні зливки у віддалених портах. Необхідність бувати в дальніх краях призвела до того, що його рейси вздовж узбережжя тривали довго, а відвідини дому Віол стали нечасті. Він був приречений взяти собі дружину звідти. Одного разу він сам сказав про це Джорджо. Проте Ґарібальдіно, широко махнувши рукою, в якій стискав запалену чорну люльку з вересового кореня, урвав розмову. Часу повно, не такий він чоловік, щоб нав’язувати своїх доньок хоч би кому.

І з плином часу Ностромо виявив, що йому більше до вподоби молодша з дівчат. У нього з нею була якась глибинна подібність натур, потрібна для повної довіри й порозуміння, хай би які були зовнішні відмінності темпераментів, здатні вúкликати взаємне зачарування за принципом контрасту. Дружина Ностромо мусить знати його таємницю, інакше жити неможливо. Його вабила Джізелла, її невинний погляд і біла шия, вона, така поступлива, тиха, зворушувала його, попри всю свою спокійну млявість, а от Лінда з дуже блідим пристрасним обличчям, з енергійністю — ну, вогонь, а не дівка, з язиком без кісток, трохи похмура і зверхня, вся в батька, істинна донька суворого республіканця, але з Терезиним голосом, — вона викликáла в Ностромо зачаєну недовіру. І до того ж бідолашна дівчина не могла приховати своєї любові до Джан’ Баттісти. Він передбачав, що любов ця була б шалена, вимоглива, підозрілива, безкомпромісна — як і душа Лінди. А Джізелла, завдяки своїй ясній, але не холодній красі, завдяки умиротвореності, яка лежала на поверхні її натури й обіцяла покірливість, завдяки чарам її дівочої таємничості збуджувала його пристрасть і гамувала його страх перед майбутнім.