Зморшка на його чолі поглибшала, коли рано-вранці він побачив мулярів, які вирушають на Велику Ісабелу в баркасах, навантажених квадратними кам’яними блоками, яких було досить, аби доточити мурування присадкуватого маяка на ще один ряд. То була норма праці. Один ряд за день.

І капітан Фіданца замислився. Присутність на острові чужих цілковито перекриє йому доступ до скарбу. А цей доступ і раніше був досить ускладненим і небезпечним. Капітан був наляканий і водночас злився. Його думка працювала з рішучістю господаря і хитрістю загнаного раба. Зрештою він вийшов на берег.

Був він чоловік кмітливий та винахідливий, і, як завжди, маневр, до якого він вдавався у критичний момент, був досить вправним, аби радикально змінити ситуацію. Цей незрівнянний Ностромо, «один на тисячу», мав дар використовувати для захисту саму небезпеку. Якщо на Великій Ісабелі оселиться Джорджо, не буде потреби ховатись. Капітан Фіданца зможе з’являтись там відкрито, серед білого дня, аби побачитися з доньками старого Віоли — однією з його доньок, — і залишатись допізна, розмовляючи із самим Ґарібальдіно. А потім у темряві… Ніч по ночі… Тепер він насмілиться багатіти швидше. Він прагнув схопити, обійняти, увібрати в себе, беззастережно посісти цей скарб, який тиранічно тяжів над його духом, над його вчинками, навіть над його сном.

Він зайшов до свого друга капітана Мітчелла — і справа була полагоджена, як і розповів доктор Моніґем пані Ґулд. Коли цей план обговорювали з Ґарібальдіно, під величезні сиві вуса старого ворога королів та міністрів закралося щось наче слабкий слід, туманний привид давньої-давньої усмішки. Він турбувався про своїх доньок, не знаючи спокою. Особливо про меншу. Лінда, яка успадкувала материн голос, значною мірою перебрала й материне місце. Її низьке вібруюче «Га, падре?» здавалось, попри заміну слова, достеменною луною пристрасного, переконливого «Га, Джорджо?» бідолашної синьйори Терези. Старий Віола твердо тримався думки, що в місті його дівчатам не місце. Закоханий до нестями, але простодушний Рамірес викликáв у нього глибоку відразу як уособлення гріхів країни, народ якої — підлі сліпі esclavos.

Повернувшись з наступного рейсу, капітан Фіданца застав Віол уже мешканцями будиночка доглядача при маяку. Знання своєрідної вдачі Джорджо його не підвело. Ґарібальдіно і думки не допускав про товариство ще когось, окрім своїх дівчат. А капітан Мітчелл, прагнучи догодити своєму бідолашному Ностромо, на хвилі того блаженного натхнення, яке може вúкликати лише справжня приязнь, офіційно призначив Лінду Віолу молодшим доглядачем маяка на Ісабелі.