— Маяк — приватна власність, — зазвичай пояснював Мітчелл. — Він належить моїй компанії. Я маю повноваження призначати кого мені завгодно, і це місце посяде Віола. Це чи не єдине, що Ностромо — чоловік, вартий золота завважки з нього самого, так і знайте, — просив мене зробити для нього.
Поставивши шхуну на якір навпроти нової митниці, з її пласким дахом і колонадою у псевдогрецькому стилі, капітан Фіданца відразу сів у маленький човник і на веслах вийшов з гавані, взявши курс на Велику Ісабелу, — відкрито, у світлі призахідного сонця, в усіх на очах, з відчуттям, що запанував над своєю долею. Він мусить забезпечити собі офіційне становище. Зараз же попросить у старого Віоли руки його доньки. Веслуючи, він думав про Джізеллу. Може, Лінда й любить його, але старий буде радий залишити старшу, яка має голос його жінки, при собі.
Ностромо скерував човна не до вузького пляжу, де колись висадився разом з Деку, а туди, де згодом, уперше навідуючись до скарбу, висадився сам. Пристав до берега з іншого боку і піднявся рівним положистим схилом клиноподібного острова. Джорджо Віолу він побачив здалеку: той сидів на лавці перед домом і трохи підняв руку у відповідь на голосне привітання. Ностромо підійшов. Жодна з дівчат не з’явилась.
— Добре тут, — озвався старий у своїй звичайній манері — суворим тоном і з відсутнім виглядом.
Ностромо кивнув, а тоді, після короткої мовчанки:
— Ти бачив мою шхуну, яка пройшла тут годинки дві тому? Знаєш, чому я тут, ще й не ставши, так би мовити, як слід на якір у сулакському порту?
— Ти тут бажаний гість — як син, — спокійно проказав старий, задивившись кудись у море.
— А! Твій син. Знаю. Я — такий, яким міг би бути твій син. Це добре,
Раптом безстрашного непощербного Ностромо охопив страх. Він не посмів вимовити ім’я, яке було в нього на думці. Невеличка пауза лише надала зміненому закінченню фрази помітної ваги та урочистості:
— Руки твоєї доньки! — …Серце його шалено калатало. — Час тобі…
Ґарібальдіно перепинив його, простягши руку.
— Вирішувати тобі, — закінчив Ностромо.
Старий Віола повільно підвівся. Його могутні груди вкривала борода, нестрижена, відколи померла Тереза, густа, білосніжна. Він повернув голову до дверей і сильним голосом гукнув:
— Ліндо!
З хати приглушено долинула різка відповідь, і приголомшений Ностромо теж підхопився, але нічого не сказав, уп’явшись очима у двері. Він був наляканий. Не боявся, що кохана дівчина йому відмовить — якась там відмова не може стояти між ним і жінкою, якої він жадає, — натомість перед ним постало осяйне видіння скарбу, яке німо вимагало від нього вірності, і цю вимогу годі було знехтувати. Був наляканий, бо чи живий, чи мертвий, а наче ґрінґо з Асуери, він тілом і душею підлягав своєму зухвалому беззаконню. Боявся, що йому заборонять бувати на острові. Був наляканий і не сказав ані слова.