Побачивши двох чоловіків, які стояли пліч-о-пліч, очікуючи на неї, Лінда зупинилась у дверях. Ніщо не могло перемінити пристрасної мертвенної блідості її обличчя, а от її чорні очі ніби увібрали в себе все світло призахідного сонця і зосередили його в полум’яних іскрах, які потопали в їхніх чорних глибинах, — і враз важкі повіки повільно опустились і іскри сховались.

— Поглянь на свого чоловіка, володаря і благодійника. — Голос старого Віоли пролунав із силою, що немовби заполонила всю затоку.

Лінда ступила вперед з майже заплющеними очима, наче сновида у блаженному сні.

Ностромо зробив над собою нелюдське зусилля.

— Час, Ліндо, нам заручитися, — поволі проказав він своїм рівним, безтурботним, незворушним голосом.

Вона поклала руку в його розкриту долоню, схиливши темноволосу з бронзовим відливом голову, якої на мить торкнулась батькова рука.

— Отож душа померлої задоволена.

Це зронив Джорджо Віола, який ще трохи поговорив про свою покійну дружину, а Ностромо з Ліндою сиділи поруч і не дивились одне на одного. Зрештою старий замовк, і заговорила, не рушачи з місця, Лінда.

— Відколи я відчула, що живу на білому світі, я живу для тебе єдиного, Джан’ Баттісто. І ти це знав! Ти знав це… Баттістіно.

Вона вимовила його ім’я з достеменно материною інтонацією. Серце Ностромо повив могильний морок.

— Так, я знав, — відказав він.

Героїчний Ґарібальдіно сидів на тій самій лавці, похиливши сиву голову, стареча ж його душа витала наодинці зі своїми спогадами, лагідними й шаленими, жахливими й похмурими, — самотня на велелюдній землі.

А Лінда, його улюблена донька, говорила:

— Я була твоя, відколи себе пам’ятаю. Варто мені було лише подумати про тебе, як земля здавалася мені безлюдною. У твоїй присутності я не бачила більше нікого. Я була твоя. Нічого не змінилося. Світ належить тобі, й ти дозволяєш мені в ньому жити… — Вона ще дужче понизила свій низький вібруючий голос і заговорила про інше — завдаючи мук чоловікові поруч себе. Усе лепетала й лепетала, палко і невимушено. Ніби й не бачила своєї сестри: як та вийшла надвір з напрестольним покривалом у руках, яке саме вишивала, як пройшла перед ними, безмовна, свіжа, прекрасна, метнувши бистрий погляд, і як, злегка усміхнувшись, сіла трохи оддалік з другого боку від Ностромо.

Вечір був тихий. Сонце, скотившись до самого небокраю, майже торкалось пурпурового океану, а на білому маяку, що відливав багрецем на тлі хмар, які заступили вхід до затоки, горів червоний ліхтар, мов розжевріла головешка, запалена небесним вогнем. Джізелла, млява і стримана, раз у раз підносила напрестольне покривало собі до обличчя, аби затулити нервові позіхи, через які скидалася на молоду пантеру.