Раптом Лінда підбігла до сестри і, охопивши її голову руками, заходúлась її розціловувати. У Ностромо голова пішла обертом. Коли старша сестра відпустила молодшу, яка застигла, склавши руки на колінах, ніби оглушена цими шаленими ласками, раб скарбу відчув, що готовий застрелити Лінду. Старий Джорджо підняв свою лев’ячу голову.
— Куди ти, Ліндо?
— На маяк,
—
Він теж підвівся, дивлячись на старшу свою доньку, а тоді зі святочною ноткою, яка здавалась луною настрою, потонулого в темряві давнини, додав:
— Піду щось приготую. Ага! Сину! Старий припас і пляшечку вина.
Він обернувся до Джізелли:
— А ти, малá, молися не Богові попів і рабів, а Богові сиріт, гноблених, злидарів і маленьких дітей, аби дав і тобі за чоловіка таку-от людину.
Його рука на мить важко опустилась на плече Ностромо, а тоді він пішов до хати. Почувши ці слова, позбавлений надії раб срібла Сан-Томе відчув, як у його серце глибоко вп’ялись отруйні ікла ревнощів. Його вжахнула новизна цього почуття, його невідпорність, його фізична намацальність. Шлюбний чоловік! Чоловік Лінди! І все ж природно, що й Джізелла рано чи пізно вийде заміж. Досі він цього не усвідомлював. Збагнувши, що її краса може належати іншому, він відчув, що готовий убити й цю доньку старого Джорджо. Він замислено зронив:
— Кажуть, ти любиш Раміреса.
Джізелла похитала головою, навіть не глянувши на нього. Її розкішне золоте волосся відливало міддю. Рівне чоло, що випромінювало ніжне, чисте сяйво, нагадувало безцінну перлину серед пишноти заходу, де у величному спокої змішались темінь зоряної безодні, пурпур моря і багрянець неба.
— Ні, — повільно проказала вона. — Я його ніколи не любила. Думаю, ніколи… А він, може, й любить мене.
Її принадний спокійний голос розчинився у повітрі, а зведені догори очі дивились у нікуди, здавались байдужими й бездумними.
— Рамірес казав тобі, що любить тебе? — спитав Ностромо, ледве стримуючись.
— Ах! Одного разу — якось увечері…
— Негідник… Ха!
Він підскочив так, ніби його вжалив ґедзь, і став перед нею, занімілий від гніву.
—