Ностромо дивився на неї. Уп’явся поглядом у ямочку на її білій шиї, таку нездоланно чарівну, як і все юне, трепетне, тендітне і сповнене життя. Чи та це дитина, яку він знав? Хіба таке може бути? Його осяяло, що в останні роки він і справді дуже мало її бачив — взагалі не бачив. Взагалі. Вона з’явилась на світ як незнайомка. Застала його, Ностромо, зненацька. Вона — небезпечна. Страшенно небезпечна. Інстинктивна готовність до нещадної рішучості, яка ніколи не зраджувала його перед лицем усіх небезпек у цьому житті, надавала його шаленій пристрасті врівноваженої сили. А Джізелла вела далі голосом, який нагадував йому пісню дзюркотливої води, дзеленчання срібного дзвіночка:
— І ви всі троє змовилися, та й запроторили мене сюди, у полон до неба і води. Нічого ж більше тут нема. Лише небо і вода.
Він голосно розсміявся. Голос Джізелли так ласкаво обволікав його. Вона оплакувала свою долю, несвідомо розточуючи у вечірній прохолоді свої незбагненні спокусливі чари, мов квітка — аромат. Хіба це її провина, що ніхто ніколи не захоплювався Ліндою? Вона пам’ятає, що навіть тоді, коли вони ще малими йшли разом із матір’ю на месу, люди не звертали уваги на безстрашну Лінду, а натомість воліли лякати своєю увагою її, встидливу дівчинку. Мабуть, це тому, що в неї волосся — мов золото.
Ностромо випалив:
— Твоє волосся — мов золото, твої очі — мов фіалки, а твої вуста — мов троянди, і ці твої округлі плечі, твоя біла шия…
Незворушна у своїй лінивій позі, вона густо зашарілась по самé волосся. Себелюбною вона не була. Мала не більше прагнення справити враження, ніж квітка. Але вона була улещена. І, певно, навіть квітка любить слухати, коли її хвалять. Ностромо подивився вниз і, не стримавшись, додав:
— Твої маленькі ніжки!
Спершись спиною об грубий кам’яний мур будиночка, вона ніби млосно ніжилась у теплі власного рожевого рум’янцю. Лише глянула, опустивши очі, на свої маленькі ступні.
— І зрештою ти збираєшся одружитися з нашою Ліндою. Вона жахлива. Ах! Але тепер, коли ти освідчився їй у коханні, вона краще мене розумітиме. Не буде такою злюкою.
—
— То поквапся. Приходь завтра. Приходь і освідчись їй, щоб я трохи відпочила від її лайки і… можливо… хтозна…
— І щоб тобі дозволили слухати теревені твого Раміреса, га? Про це йдеться? Ти…
— Боже милостивий! Який ти навіжений, Джованні, — мовила вона, не поворухнувшись. — Хто такий Рамірес?.. Рамірес… Хто він? — повторювала вона, мов уві сні, а тим часом хмарну затоку заливала сутінь і темінь, лише на заході, над обрієм палала червона смуга, наче засув з розжареного заліза, що замикав вхід до темного, як печера, світу, де неперевершений капатас карґадорів ховав свою здобич — любов і багатство.