Притулившись до схилу Північної гори, його рублена соснова хижка кидала з єдиного віконця вузький довгий промінець, а тому скидалася на чорного жука, наколотого блискучою шпилькою. У цій оселі сидів містер Вісон перед гулким вогнищем, задивившись на розжарену серцевину, ніби ніколи не бачив чогось подібного. Був він далеко не красень – зовсім сивий, з палючими очима на блідому й виснаженому обличчі, зодягнений у лахміття. Якби хтось спробував угадати його вік, то на перший погляд дав би років сорок сім, а тоді, придивившись, – усі сімдесят чотири. Насправді Гайрам прожив тільки двадцять вісім років. Був він неймовірно худий, далі нікуди, зважаючи на злиденного трунаря й запопадливого коронера-новака, які проживали не так уже й далеко – відповідно в Сонорі й Низині Бентлі. Злиденність підприємця й запопадливість службовця – це два жорнові камені. Небезпечно потикатися в такий сандвіч.

Містер Бісон сидів, сперши протерті лікті на пошарпані коліна й сховавши запалі щоки в кістлявих долонях. Ще не лягав спати. Здавалося, як тільки він ворухнеться – зразу ж розсиплеться на друзки. А проте за останню годину його очі кліпнули не менш як три рази – і нічого поганого не сталося.

Раптом хтось нетерпляче постукав у двері. Стукіт у такий час і в таку погоду здивував би кожного смертного, а тим більше того, хто за два прожиті тут роки не бачив жодної живої душі й добре знає, що в цю пору сюди неможливо добутися. Однак містер Бісон навіть не відвів очей від вогнища. А коли двері розчахнулися навстіж, він тільки зіщулився, наче сподівався чогось такого, на що не хотів дивитися. Так зіщулюються жінки в каплиці, коли проходом позаду них несуть домовину.

Та коли в кімнату мовчки увійшов високий, зодягнений у пошиту з вовняного покривала накидку стариган з блідим обличчям, майже цілком схованим за хусткою, шарфом та зеленими захисними окулярами, і поклав важку руку в рукавиці на плече Вісону, той спантеличився й здивовано глянув на прибульця. Мабуть, гадав, що побачить когось іншого. Хай там як, а вслід за здивуванням на Бісоновому обличчі послідовно відобразилися радість і щира доброзичливість. Звівшись, він зняв вузлувату руку зі свого плеча й приязно, навіть сердечно потряс її. Годі було сподіватися такого, адже зовнішність нежданого гостя скоріш відштовхувала, ніж приваблювала. Зрештою, привабливість властива всьому на світі, навіть най-бридкішому. Найпривабливіша у світі річ – це людське обличчя, яке ми інстинктивно затуляємо тканиною. Коли ж воно набирає ще більшого повабу й стає приворожливим, ми насипаємо поверх нього сім футів землі.