– Сер, сьогодні вкрай неприємна ніч, – озвався містер Вісон, випустивши стариганову руку. Вона безвольно впала й ляснула по стегні. – Сядьте, будь ласка. Я дуже радий вас бачити.

Містер Вісон говорив, як добре вихована людина, чого навряд чи хто сподівався б, узявши до уваги всі обставини. Дивно, але контраст між зовнішністю й манерами був одним із звичайних соціальних явищ серед золотошукачів. Старий ступив крок до вогнища. У зелених окулярах, наче в печерах, палахтіли пломінці.

– Ій-бо, радий! – додав господар оселі.

Ось тут вишуканість мови пішла на розсудливі поступки місцевому простому смаку. Змовкнувши, містер Вісон ковзнув оком від закутаної шарфом голови прибульця по низці запліснявілих ґудзиків на накидці аж до зеленкуватих чобіт із волової шкіри, припорошених снігом, що вже почав танути й розпливатися патьоками на підлозі. Вдовольнившись цим оглядом (хто б тут не вдовольнився!), господар повів далі:

– На жаль, усе, що я можу вам запропонувати, – це ночівля в скромних умовах. Матиму за велику честь, якщо ви зволите задовольнитися ними й не вирушите шукати чогось кращого в Низині Бентлі.

З таких особливо вишуканих слів, забарвлених тоном догідливої гостинності, можна було б зробити висновок, що переночувати в цій теплій хижі – це набагато суворіше випробування, ніж пробиратися ще чотирнадцять миль по горло в снігу, покритому гострою шкоринкою. Гість відповів тим, що роз-стібнув накидку. Хазяїн підкинув дров у вогонь, обмів вовчим хвостом піч і докинув:

– Хоча, на мою думку, найкраще було б вам змотатися звідси.

Сівши біля вогнища, старий наставив проти жару широкі підметки, але не зняв капелюха. Золотошукачі вже якщо скидають головні убори, то хіба заодно із взуттям. Не сказавши ні слова, містер Вісон теж сів – на змайстрований із бочки стілець, який значною мірою зберіг первинний вигляд і, здавалося, міг слугувати урною для праху майстра, якби той надумав розсипатися. Якусь хвилину панувала тиша, а тоді звідкись з-за сосон долетіло надривне скавучання койота. Водночас заторохтіли двері. Зв’язок між цими подіями міг полягати в тому, що койоти не люблять хурделиці, а тут якраз вітер набрав сили, однак містер Вісон вбачив у цьому збігу надприродну потайну змову явища й істоти. Зачувши щось жахливе, він здригнувся, але за мить опанував себе й знову звернувся до гостя:

– Тут трапляються дивовижні речі. Я вам усе розкажу. Якщо захочете піти звідси, то, сподіваюся, проведу вас принаймні до того місця, де Болді Пітерсон застрелив Вена Гайка... Мабуть, ви знаєте, де це сталося.