Одного вечора якась нечиста сила спокусила мене повестись, як останній ідіот. Нібито ненароком і неумисне я вивідав у своєї квартирної господині, великої пліткарки, що спальню цієї дівчини і мою відділяє тільки тонка спільна стіна. Піддавшись раптовому грубому пориву, я тихенько постукав по цій стіні. Звичайно, ніхто не відповів, але я, мов здурівши, не міг змиритися з невдачею й повторив цю дурнувату, образливу вихватку, але знову безуспішно. Допіру тоді я знайшов у собі крихту порядності й зупинився.

Десь за годину я, занурившись у свої кляті студії, почув – а може, це мені тільки здалося – стукіт у відповідь. Скинувши книжки на підлогу, я підскочив до стіни й розмірено – наскільки це дозволяло серце, що шалено калатало – тричі стукнув по ній. Цього разу не було й мови про помилку. Мені відповіли, точно повторивши мій сигнал: один, два, три. Ось і все, що я домігся, але й цього було більш ніж досить.

Це божевілля тривало й наступного вечора, як і багатьох інших по ньому, причому «останнє слово» завжди залишалося за мною. Весь цей час я був до нестями щасливий, але через безглузду впертість стояв на своєму й уникав зустрічей. Зрештою, чого й треба було сподіватися, мені перестали відповідати. «Напевно, – подумав я, – вона сердиться на мене, такого нерішучого, що не йде далі перестукування». Отож я й вирішив побачитися з нею, познайомитися... А що далі?.. Досі не знаю, що могло б із цього вийти. Одне знаю: день за днем я намагався зустрітися з коханою, але її було не видно і не чути. Я вештався вулицями, де колись бачив її, та вона там не з’являлася. З мого вікна я добре бачив садок перед її житлом – вона не входила і не виходила. Мене охопив глибокий сум. Мабуть, вона кудись виїхала. Я не хотів розпитувати господиню, бо почував до неї непоборну відразу за те, що якось висловилася про мою милу не так шанобливо, як годилося б.

І ось настала фатальна ніч. Зморений від безпорадності та туги, я рано ліг і ніби заснув, наскільки це вдалося в моєму стані. Опівночі якась лиха сила, заповзявшись навіки зруйнувати мій душевний спокій, змусила мене розплющити очі, сісти й насторожити вуха. Навіщо? Я не знав. Раптом мені здалося, що пролунав тихий стукіт, неначе відлуння знайомого сигналу. Невдовзі він повторився – раз, два, три – так само тихо, але вже з упевненістю, що до нього напружено прислухаються. Я вже хотів був відповісти, але тут знову втрутився диявол і нашептав негідну думку про відплату. Я згодився: «Еге ж, ця дівчина довго й жорстоко нехтувала мене, а тепер я відплачу їй такою самою монетою». Господи, прости мені цю жахливу, потворну дурість! Решту ночі я пролежав, обґрунтовуючи свою впертість різними ганебними виправданнями і... наслухаючи.