— Я не хочу щоб він говорив таке про Джека.
— Алеж, Мейзі, я вважаю Джека за дуже хорошого хлопця. — Оповивши дочку рукою, вона повела її назад до столу. — Він дуже простий і, я знаю, йому властиві добрі пориви… Певна, що за ним ти зазнаєш щастя.
Мейзі сіла знов. Обличчя їй під рожевим капором видавалося надутим.
— Можна мені, мамо, ще чашку кави?
— Ти ж знаєш, голубко, що тобі не слід пити дві чашки. Лікар Ферналд каже, що це ти від кави така нервова.
— Тоді неповну чашку, й дуже слабенької. Я хочу доїсти булочку, а сухої я ніяк, не можу проковтнути. Ви ж, певно, не хотіли б щоб я втрачала на вазі?
Джемз одсунув стільця й вийшов з газетою під пахвою.
— Вже пів на дев’яту, Джемзе, — мовила місис Мерівейл. — Він як допадеться до газети, то ладен і цілу годину з нею просидіти.
— Ну я піду мабуть знов ляжу, — роздратовано мовила Мейзі. — Страшено нерозумно, що ми всі встаємо до сніданку. В цьому є навіть щось вульґарне, мамо. Ніхто цього не робить. У Перкінзів сніданок подають до постелі.
— Джемз мусить бути о дев’ятій у банку.
— Це зовсім не причина, щоб витягти нас усіх з постелі. Так люди тільки зморшок собі набувають.
— Алеж ми не бачитимемо Джемза аж до обіду. Потім, я люблю рано вставати. Ранок найкраща пора дня.
Мейзі розпачливо позіхнула.
У дверях передпокою став Джемз, чистячи щіткою капелюха.
— А де ти дів газету Джемзе?
— О, я залишив її там!
— Нічого, я візьму сама. Любий, ти криво вколов шпильку в краватку. Дай я переколю… Ось так.
Поклавши руки на плечі синові, місис Мерівейл зазирнула йому в обличчя. На ньому був темносірий, у яснозелену смужку костюм і оливкова плетена краватка з невеличкою золотою шпилькою, зеленкувато-оливкові у чорні цяточки вовняні шкарпетки й темночервоні оксфордські черевики, з дбайливо зав’язаними подвійним узлом шнурками, що ніколи не розв’язувалися.
— Хіба ти не візьмеш палиці, Джемзе?
Він обкрутив зеленкувато-оливковим кашне шию і одяг темноцинамонове зимове пальто. — Ні, мамо, я спостеріг, що молоді люди там не ходять з палицями… Ще на мене подумають… і сам не знаю, що…