— Ну, Джо, розповідайте все докладно, — мовив Ґес Мак-Нійл, випускаючи хмару дима з сиґари й одкидаючися на спинку обертового стільця. — Що це ваші хлопці надумали робити там у Флетбуші?

О’Кіф кашляє і тупцяється на місці. — У нас там аґітаційний комітет, сер.

— Знаю. Але цього не досить, щоб робити наскок на вечірку кравців.

— Я не міг тут нічого вдіяти… Юрба визвірилася на всіх отих пацифістів та червоних.

— Це було б добре рік тому, але настрій публіки міняється. І скажу вам, Джо, що публіка досить уже переситилася героями війни.

— У нас життєздатна організація.

— Я знаю це, Джо. Добре знаю. Вірю вам у цьому… Хоч як уже наполягатиму на військову премію. Штат Нью-Йорк виконав уже свій обов’язок перед демобілізованими.

— Щира правда.

— Державна премія — це значить податок на середнього підприємця, більш нічого… Ніхто не хоче вже платити податків.

— На мою думку, хлопці наші сподіваються одержати щось.

— Всі ми сподівалися багато одержати, проте, не маємо ще нічого… Не говоріть мені будь ласка про це… І візьміть собі сиґару з тієї скриньки. Мій приятель прислав їх мені з Гавани через одного морського офіцера.

— Дякую, сер.

— Не соромтеся, беріть чотири або п’ять.

— Щиро дякую.

— Скажіть, Джо, якої позиції триматимуться ваші хлопці на виборах мера?

— Це залежить від того, як ставитимуться до потреб демобілізованих.

— Слухайте, Джо, ви розумний хлопець…

— Звичайно, щодо позиції все буде гаразд. Я поговорю з ними.

— А скільки їх усіх?