Вони спинились і глянули одне на одного. Обличчя їм пашіли.

— Те, що я спізнався з тобою, Невадо, значить більше для мене, — журливо мовив він. — Ти така хороша для мене… Адже всі інші завжди були погані.

— Ну, який же ти урочистий! — вона одійшла від нього й замислено спинила грамофона.

— А ми таки пожартували над Джорджем.

— Мене жах бере, як згадаю. Він такий люб’язний… Якби не він, я ніколи б не потрапив до лікаря Баумгардта.

— Сам винний. Дурень він усесвітній! Гадає, що можна купити мене за номер у готелі та за кілька квитків до театру. Ну, а тепер, дізнається ще й про інше… Але, слово чести, Тоні, ти мусиш лікуватись у цього лікаря. З Ґленном Ґастоном він просто диво якесь зробив. Той аж до тридцяти п’ятьох років уважав себе за «такого», а тепер я чула, що він одружився і має двійко, близнят… Ну, а тепер поцілуй мене, як слід, коханий… Ось так. Давай ще потанцюємо. Чудовий танцівник з тебе. Такі, як ти, завсігди добре танцюють. Не знаю чому…

Зненацька різко задзеленчав дзвоник телефону, немов кімнату пилка прорізала. — Галло… Так, це міс Джонз… Звичайно, Джордже, я чекаю на вас…

Вона поклала приймача. — Хай йому лиха година! Тікай, Тоні! Я покличу тебе пізніш. Не сідай до ліфту, бо наскочиш на нього.

Тоні Гентер розтанув за дверима. Невада поставила пластинку «Дивна Крихітка» й почала нервово ходити по кімнаті, пересуваючи стільці й пригладжуючи свої коротенькі кучері.

— О, Джордже, я гадала, що ви вже не прийдете! Як ся маєте, містере Мак-Нійл? Не знаю чому, а я дуже нервуюся сьогодні. Думала, що ви так і не прийдете. Може поснідаємо? Я голодна.

Джордж Болдвін поклав капелюха й палицю на стіл у кутку. — Що ви хочете Ґесе? — спитав він.

— Я завжди замовляю баранячу котлету й смажену картоплю.

— А я тільки бісквіт з молоком, бо щось мені шлунок зіпсувався… Невадо, чи ви не змогли б виготовити гайбол містерові Мак-Нійлові?

— Гаразд, я захожуся біля цього, Джордже.

— А мені, Джордже, замовте пів курчати, омарів і салату з груш-авокадо, — гукнула Невада з ванної, де вона рубала кригу.

— Вона страшенно любить омари, — сміючися зауважив Болдвін ідучи до телефону.

Невада вийшла з ванної, держачи на таці дві склянки гайболу. Вона напнула на плечі червоний з яскравозеленою облямівкою шаль. — Питимемо ми вдвох, містере Мак-Нійл. Джордж п’є саму воду. Так наказав лікар.

— А що ви скажете, Невадо, коли я запропоную піти до оперетки? У мене така сила справ, що хочеться освіжити голову.

— Я дуже люблю ранкові вистави. А можна покликати Тоні Гентера? Він дзвонив телефоном і говорив, що почуває себе дуже самотнім сьогодні й хоче кудинебудь піти. Він не працює цей тиждень.