— О, я чудово бачу в темряві! — засміявся горловий голос.

Тим часом Конґо відчинив унутрішні двері. Звідти полилося світло, освітивши більярдні столи низку київ і довгий шинквас у кутку.

— Це Майк Кардинал, — сказав Конґо.

Джіммі побачив біля себе високого, блідого, сором’язливого на вигляд чоловіка з кущуватим чорним волоссям, що росло низько над чолом. У сумежній кімнаті стояв на поличках порцеляновий посуд і круглий стіл, накритий цератою кольору гірчиці.

— Eh la patronne! — гукнув Конґо. На порозі стала гладка француженка з червоними, немов яблука, щоками. Разом з нею в кімнату увійшов дух часнику й шкварчання масла. — Це мій приятель… Можна тепер нам під’їсти? — гукнув Конґо.

— Це — моя дружина, — спишна мовив Кардинал. — Вона глуха. З нею треба дуже голосно говорити. — Повернувшися, він щільно причинив двері до передпокою й засунув засув. — Щоб не видно було світла з дороги, — пояснив він Джіммі.

— Улітку, — сказала місис Кардинал, — ми виготовляємо часом по сто, а то й по півтораста обідів на день.

— Може трохи вип’ємо? — спитав Конґо і, закректавши, сів на стілець.

Кардинал поставив на стіл сулію і кілька склянок. Випивши вина, вони облизали губи. — Ліпше від червоного італійського. Правда, містере Ерф?

— А певно. Скидається на справжнє кьянті.

Місис Кардинал поставила на стіл шість тарілок, поклала облізлі ложки, ножі й виделки, а тоді принесла миску з супом, що смачно запарував посеред столу.

— Pronto pasta, — гукнула вона пронизуватим цесарячим голосом.

— А це — Аннет, — мовив Кардинал, коли до кімнати увійшла рожевовида чорнява дівчина, з блискучими чорними очима й довгими вигнутими віями. Слідом за нею простував дуже засмаглий юнак у хакі з вигорілим на сонці кучерявим волоссям. Усі сіли біля столу й почали їсти густий наперчений суп, низько схиляючися над тарілками.

Виївши суп, Конґо скинув поглядом угору. — Майку, бачиш огні?

Кардинал хитнув головою. — Еге. Незабаром будуть тут.

Поки вони їли яєшню з часником і телячі котлети з цвітною капустою та смаженою картоплею, Герф учув десь здалека чохкання моторового човна. Конґо, вставши від столу, махнув рукою, щоб усі сиділи тихо, й визирнув у вікно, обережно відсунувши край запони.

— Це він, — промовив, вертаючися до столу. — А правда, містере Ерф, ми добре тут їмо?

Юнак витираючи рукою вуста, звівся на ноги.

— Чи немає у тебе, часом, п’ятака, Конґо? — спитав він човгаючи озутими в м’які черевики ногами.

— Ось маєш Джонні.