— А він вродливий. Правда?

— Еге, місис. А хіба ви не могли якось спинити його?

— Ні… Він нахвалявся відіслати мене до божевільні, якщо я спробую… А добре знає, що розлука наша в Юкатані незаконна.

Флоренс зідхнула.

— Чоловіки такі погані до нас, сердешних жінок.

— О, це триватиме недовго. Адже ви бачите з її обличчя, що вона погане, егоїстичне, зіпсоване дівчисько… А я законна дружина йому перед богом і людьми. Спробувала застерегти її. Кого з’єднав бог — люди не в силі розлучити… Здається так сказано в біблії? Флоренс, кава сьогодні жахлива, я просто не в силі пити її. Підіть зваріть мені іншої.

Насупившись і знизавши плечима, Флоренс вийшла з тацою у руці в двері.

Тяжко зідхнувши, місис Кеннінґгем вигідніш умостилась у подушках. Зовні долинув церковний дзвін.

— Джеку, любий, однаково я кохаю тебе, — мовила вона до малюнку, і, схилившися, поцілувала його. — Слухай, коханий, дзвони гудуть нестеменно так, як гули того дня, коли ми з тобою втікли з школи в Пром і взяли шлюб у Мільвокі… Тоді був погожий недільний ранок. — Вона глянула в обличчя другої місис Кеннінґгем. — О, ти! — промовила, протикаючи його пальцем.

-----

Коли вона підвелася з місця, заля суду дуже повільно, але запамарочливо, почала кружляти навколо. Білий суддя з риб’ячим лицем і в пенсне на носі, обличчя, полісмени, пристави в уніформах, сірі вікна, жовті столи, все це крутилося запоморочливо. Її оборонець з білим яструбиним носом, що суплячися, витирав лисину, кружляв доти, аж поки їй здалося, що вона ось-ось упаде. Не чула того, що говорилось і кліпала, щоб вигнати з вух дзичання. Почувала, що позаду сидить, згорбившися, Детч, схиливши голову на руки. Не насмілювалась озирнутися. Потім, коли минуло кілька годин, все стало виразним, гострим і страшенно далеким. Суддя кричав на неї і голос його линув звідкілясь з узенького кінця лієчки, а безбарвні вуста втягались і витягались неначе риб’яча пащека.

— …А тепер, яко людина й громадянин цього великого міста, я хочу сказати кілька слів підсудним. Висловлюючися коротко, таким учинкам треба покласти край. Непорушне право недоторканости людського життя і власности, покладене в основу конституції від тих великих людей, що заклали нашу республіку треба поновити. Обов’язок кожної людини чи то урядовця, а чи звичайного громадянина — змагатися з хвилею беззаконства всіма, що він має, засобами. Отож всупереч усім сентиментальним газетним писакам, що отруюють громадську думку і вбивають у голови всім слабодухим і таким схильним до злочинів, як ви, ніби ви можете порушувати божеські й людські закони та приватну власність, можете відбирати у мирних громадян те, що вони здобули тяжкою працею, всупереч тому, що всі газетні шарлатани й шахраї називатимуть обставинами, що зменшують провину, я вимагатиму, щоб до вас, як до розбишак, застосували найвищу кару. Час дати приклад…