Він, здавалося, спав, коли ввійшла Ґледіс у макінтоші, з мокрим парасолем у руці. Навшпиньки наблизилася до вікна й стала, дивлячися на сіру, дощем злиту вулицю і на старі брунатні будинки по той бік, що скидалися на низку домовин. На одну коротку мить їй здалося, що вона маленька дівчинка в нічному халатику й прийшла недільного ранку поснідати разом з татком у його великому ліжку.

Блекгед, жахнувшися, прокинувсь і повів кров’ю налитими очима по кімнаті. М’язи важких його щелепів напружувалися під примарно-пурпуровою шкурою.

— Слухай, Ґледіс, а де віскі, що я звелів принести?

— Ой, таточку, хіба ви не знаєте, що сказав лікар Том?

— Він сказав, що склянка віскі вб’є мене… Ніби я вже не мертвий. Ото ще осел!

— Алеж ви мусите дбати про себе й не хвилюватися.

Вона поцілувала його й поклала тонку холодну руку йому на чоло.

— A у мене так таки й нема причин хвилюватися? Як би я міг схопити за горлянку того брудного, підлого пройдисвіта… Адже ми викрутилися б, якби він не був боягузом. І надало ж мені взяти собі в компаньйони такого паскудного страхопуда… Двадцять п’ять, тридцять років роботи за яких десять хвилин пішли до дідька… Двадцять п’ять років слово моє було таке певне як і банкнот. Краще б я був провалився до пекла разом з своєю фірмою. А тут ще кістка від кости моєї каже, щоб я не пив… Присягаюсь… Гей, Бобе! Бобе! Де подівся чортів цей хлопець? Гей, ідіть-но хтось сюди! Сучі діти, завіщо я плачу вам гроші?

У двері просунула голову сестра-жалібниця.

— Геть звідси! — загорлав Блекгед. — Щоб тут біля мене не було жадної з цих накрохмалених дуреп!

Він пожбурив подушкою у сестру. Та зникла. Подушка вдарилась об стовбчик на ліжку і впала назад. Ґледіс почала плакати.

— Ой, тату, я не в силі стерпіти цього… Вас завсігди всі так шанували… Спробуйте прибрати себе до рук, таточку, любий.

— А навіщо, хотів би я знати? Вистава закінчена, то чому б тобі не сміятися? Завіса впала. Все це тільки жарт, брудний жарт.

Він почав гарячково сміятися, тоді знов став хапати ротом повітря, задихаючись і стулюючи кулаки. Врешті мовив знесиленим голосом:

— Хіба ти не бачиш, що тільки віскі й надає мені сили? Іди, Ґледіс, залиш мене й пришли того чортового гіндуса. Я завсігди любив тебе, Ґледіс, дужче над усе в світі… Ти знаєш це. Швидше скажи йому, щоб приніс те, що я велів.

Ґледіс вийшла, плачучи. У передпокої нервово ходив туди й сюди її чоловік.

— Ці прокляті репортери… Я не знаю, що говорити їм. Кажуть, ніби кредитори хочуть скласти позов.

— Місис Ґастон, — устряла сестра. — Вам, мабуть, доведеться найняти до недужого чоловіка… Я справді не в силі нічого вдіяти…