Олександер зовсім не знав ворожбита, але він був йому такий бридкий, що йому захотілось сказати щось таке, що зневажило б ворожбита в очах Рудого.

– А ви повірили йому. А що, як його підіслали сармати, щоб довідуватись про сколотів та передавати про вас сарматському цареві?

– О, цього не може бути, – сказав упевнено скит. – Тікаючи від сарматів, він убив малого хлопця, сина сарматського царя, і приніс його голову нашому цареві. За це його настановлено аж на головного ворожбита, а нашого ворожбита, Чорну Гадюку, який казав те, що й ти, цар прогнав з таборища.

– Ваш ворожбит розумна людина, а ви – дурні!

– Не лайся! – добродушно сказав скит і цокнувся з греком чаркою.

Скити швидко п’яніли. В п’яних розмовах вони голосно вихваляли царя, похвалялися самі, згадували війни та бійки, лаяли ворогів, особливо сарматів, і тільки ворожбит сидів мовчазний, слухав і смикав свою сиву бороду.

Олександер був балакуча людина. Вино вдарило йому в голову, і він, бачивши, що скити з великою увагою слухають його балачки, з великим патосом і натхненням став розповідати їм про свого улюбленого героя Геракла.

– Ви кажете, – кричав він, хоч скити зовсім нічого не казали, а тільки слухали, – що у вас були велетні й дужі люди. А чи був у вас хоч один такий, як наш Геракл? Коли він ішов по золоті яблука в сади Гесперід, він натрапив на велетня Атласа, що держав на своїх плечах небо. Чи ви знаєте, який був велетень Атлас? – запитав він скитів.

Скити не знали, який велетень був Атлас.

– Не знаєте? Це був такий велетень, що голова його впиралась у небо, а пояс вкривали хмари. Геракл зліз на гору, переклав собі на плечі небо й держав його на собі, поки Атлас бігав по яблука.

Скити підвели голови вгору й подивились на небо, наче там можна було ще побачити голову Атласа й Геракла, що держав небо.

– А то ще він якось зустрів велетня Антея. Це був велетень трохи менший за Атласа, але він був син землі й мав таку вдачу, що, як доторкнеться, бува, землі, ставав щораз сильніший. У цього велетня були брати, цілий народ, що його теж породила земля. Дивно було, що вони були маненькі, отакі, як мій палець, – показав він на руку. – Цей народ звали пігмеями, і він тільки й робив те, що бився з журавлями, що тягали й ковтали їх, як жаб із болота. Геракл і не помітив, як розтоптав сотні три цих жабенят. Антей кинувсь рятувати братів і зчепився з Гераклом. Геракл гепнув його своєю палицею й звалив на землю, але тому тільки цього й треба було: він скочив на рівні ноги ще дужчий, як був. Кілька разів бив його Геракл і валив на землю, але Антей од цього став уже такий дужий, що аж земля гула під ним.