Скити майже не дихали і, витріщивши очі, дивились у рот грекові.

– Побачивши це, Геракл догадавсь, кинув геть палицю, обхопив упоперек Антея, підняв його догори ногами та й держав його так у повітрі, поки той дав дуба.

Довго ще хвастався грек своїм героєм, а скити п’яними очима дивились на грека й дивували з великих Гераклових вчинків. Тепер ворожбит дививсь на грека, і по губах його, як гадючка, бігала крива усмішка.

Раптом грек повернув голову в бік ворожбита й спостеріг цю усмішку. Під палючим поглядом грека збігла вже усмішка з лиця во-рожбитового, але грек скочив, ухопив важку чашу й щосили кинув її у ворожбита. Чаша, перевернувшись тричі, влучила в саме чоло ворожбитові.

– Алала17, – вирвавсь войовничий покрик з грекових грудей, – ось тобі, сарматський горлорізе!

Скити остовпіли: вони ніяк не могли зрозуміти, за що грек ударив ворожбита чашею. В цей час із царського шатра почули великий шум і гомін.

– Рятуйте царя! – кричав хтось. – Цар умирає!

Всі, забувши за ворожбита й грека, кинулись до царського шатра.

Цар лежав на турячій шкурі, закотивши очі. Руки й ноги корчило йому, а голову гнуло до спини. Лице його було дуже бліде, на лобі виступили краплини холодного поту. Коло нього, не знаючи, що робити, стояли родичі й повірники. Цар був хворий днів зо три. Почалося з того, що, прокинувшись уранці, він почув, що йому незручно якось роззявити рота. Щелепи наче не слухались його. Він не звернув на це уваги й не казав нікому про це, бо думав, що воно мине й так. Але далі рота роззявляти ставало дедалі важче, і, коли надійшло свято бога війни, він ледве міг роззявити рота, щоб привітати військо. Перемагаючи себе, він прийшов на бенкет. Він думав, що від вина йому полегшає. З великим напруженням він випив чашу вина, але йому не полегшало. Він навіть став постерігати, що шию його стало гнути до спини й потрохи судомити ноги. Тоді цар зрозумів, що це в ньому сидить злий дух, і коли один із гостей голосно привітавсь до нього, він почув, що в нього вже немає сили боротися з хворобою, що злий дух уже опанував його, що дух дужою рукою починає ламати й корчити його.

Цар закотив очі й упав.

– Рятуйте царя! – крикнув Аксай. – Цар умирає!

Але цар не вмер. Через кілька хвилин він випростався, розплющив очі, тяжко зітхнув і звелів однести себе в таборище. Коли взяли його, щоб покласти на килим, і на килимі однести, злий дух, що сидів у ньому, знов ухопив царя й почав корчити з новою силою. З цього часу дух не залишав царя й грався з ним, як кіт з мишою: то відпускав трохи, давав вільно зітхнути, то знов брався за нього й гнув його, як дугу.