На кучугурі не було ще нікого, і тільки якась хижа птиця, не лякаючись великого натовпу, підлетіла до меча й лагодилась сісти на саме вістря, але це не вдалося їй, і вона, нахилившись боком, полетіла за вітром понад степом. Коло кучугури стояла купка обшарпаних, зі скуйовдженим волоссям людей, чоловіків тридцять. Це були полонені, яких мусили принести в жертву богові. Калікрат уже знав од Діодора, що в кожній окрузі скитській була така кучугура, і в жертву богові приносили соту частину занятих у полон бранців.

З великим жалем дивився молодий грек на бранців. Тут були старі чоловіки й зовсім молоді хлопці. На лицях в одних видно було байдужість до всього, видко було, що вони скорились перед своєю долею, в інших – жах, невимовна журба й сум, і вони напівбожевільними очима дивились на кучугуру, на натовп своїх ворогів, що оточував їх з усіх боків. Серед бранців стояв кремезний сивуватий чоловік; він один держав високо голову і з гордим презирством дививсь на скитів.

Руки бранцям було скручено назад і зв’язано. Коло них огиналась велика юрба ворожбитів, і серед них був головний ворожбит Вовк, якого бачив Калікрат першого дня, як приїхав до таборища. Ворожбити пошепки балакали поміж себе й холодними очима поглядали на бранців. Видко було, що дивились вони на них, як на жертовну худобу. Недалечко від бранців стояла інша жертовна худоба: досить великий гурт волів і косяк коней. Ззаду греків залунали крики й гомін:

– Дорогу цареві! Дорогу цареві! – вигукували два верхівці й розмахували нагаями.

Показався цар на вороному коні, що басував під ним, з великим натовпом повірників. Серед них Калікрат побачив і Таргітая. Цар був блідий і наче хворий. Він спинив коня й тихо крізь зуби привітався до войовників. Войовники підняли вгору списи, вдарили ними об землю й голосно відповіли цареві.

Цар повернувсь до кучугури й махнув рукою. Ворожбити заметушились коло бранців, підскочили по двоє до кожного бранця й повели їх на кучугуру. Поперед усіх ішов старий ворожбит, якого вже знав Калікрат.

На кучугурі ворожбити постановили бранців у ряд і поздирали з них вбрання, а головний ворожбит підійшов до жертовника, підняв угору руки й почав вигукувати молитви. Він кричав голосно й дико, а вітер підхоплював його слова й розкидав степом.

– Боже! – кричав ворожбит. – Я звертаюсь до тебе, хай на війні завжди щастить сколотам! Хай завжди тучні їхні луки будуть, гострі списи й мечі їхні, а стріли, як блискавки, падають на ворогів їхніх. Хай чорною хмарою вкривається степ од війська сколотського і, як од сарани, нищаться землі й міста ворожі! Як вовки сайгаків, хай завжди женуть сколоти ворогів своїх, як гадюки серед трав степових, хай підповзають сколоти до ворожого табору, як орли, літають в бійці й, як ворони, клюють серця ворожі!