Білі сріблясті хмарки пливуть весняним небом понад кучугурою; ласкавий вітрець хвилює барву степового килима й шепоче травами коло неї; сонце високе ллє своє проміння і на степ, і на річку, що в’ється степом, і на чорну кучугуру, а вона стоїть, як марюка, чорна, недоладна, і мовчить, а коло неї лежить ще чорніша від неї холодна тінь. Мовчить кучугура і з презирством дивиться і на степ, і на небо, і на шпаків, що посідали на неї й свистять, тріскотять, підстрибуючи по старому порослому мохом хмизу; і на хохітву, що вихопилася з трав і пролетіла понад самим вістрям меча; і на косяк сірих гусей, що полетів на далеке степове озерце; і на все, що живе й радіє зо дня, радіє з кожного променя цілющого сонця. Іноді з очеретів річки здіймуться незлічимі хмари сарани. Зашумить, загуде сарана, наче ліс у негоду; чорною хмарою вкриє сонце, потім розірветься, градом упаде на степ, на кучугуру, а вранці знову здіймається, полетить далі, а після себе залишить чорний, без билиноньки, без квітоньки степ. Мовчить і тоді кучугура й радіє, що смерть пройшла коло неї, і довго ще смердить саранячим падлом, бо багато сарани, набившись густо в щілини поміж хмизом, загинуло там, не мавши змоги вибратись із кучугури.

Коли ж небом підуть олив’яні осінні хмари, посохнуть трави й завмре степ, а скажений північно-східній вітер дмухне крижаним подихом і пожене перед себе ватаги перекотиполя, загомонить, загуде тоді кучугура, розмовляючи з вітром: радіє тоді кучугура, сміливо підставляє груди холодному вітрові, а вітер ламає хмиз, зриває його з кучугури й далеко односить у степ. Але кучугура глузує з вітру, вперто стоїть серед степу, а в сірому небі стирчить вістря меча.

Коли на весні знесилена від боротьби з вітром кучугура осідає трохи, приходять скити, привозять сотні возів нового хмизу й підправляють кучугуру. Сюди, до цієї кучугури, зібралися скити з усієї округи справляти свято бога війни та принести жертви своєму без-щадному богові.

Олександер і Калікрат теж приїхали подивитись на свято, а Діо-дор залишився вдома: він бачив уже це свято й без огиди та обурення не міг згадати про нього.

Скити тисячоголовою юрбою вкрили степ коло кучугури. Ближче до неї стояли войовники й скитське панство, а далі хвилювалося море простого люду. Поміж скитами, як миші в траві, шмигляли скуйовджені скитенята. Жінки прийшли з дітворою, що, як реп’яхи, держались за своїх матерів. Уквітчані дівчата цокотали, як сороки, і поглядали на хлопців. Царя ще не було.

Греки із зацікавленням розглядали дивовижну кучугуру, і око їхнє, звикле до чудових портиків і капітелів еллінських храмів, не могло зрозуміти мети цієї незграбної будови, зрозуміти, для чого знадобилась така велика купа хмизу.