Потім засичала, підвела голову й висунула вилкуватого язика. Ворожбит почав дратувати гадюку, штовхаючи її довгою паличкою з рогаткою на кінці. Вона кинулась на ворожбита, але він збив її паличкою й придавив рогаткою до землі. Коли він пустив її, вона стала на кінець хвоста, випроставшись як палиця, і плигнула від ворожбита на скитів. Кільце скитів розірвалось перед гадюкою, і гадюка швидко поповзла геть. Ворожбит наздогнав її й загнав на старе місце. Знов придавивши рогаткою до землі гадюку, він почав щось примовляти й пританцьовувати перед гадюки. Через хвилину він скрикнув і ухопивсь за праву ногу. Глядачам здалось, наче він сколов ногу на колючку.

Насправді це було так, бо він подивився на ногу, вилаявсь, зняв із пояса постоли й узувся. Потім обійшов круг гадюки, провів ногою по землі кругову смугу й пустив гадюку. Почувши, що вона вільна, гадюка випросталась і, як стріла, кинулась геть од козубеньки, але, долізши до кола, що зробив ногою ворожбит, поповзла по ньому, наче не маючи змоги вибратись звідти. Вона кинулась у протилежний бік кола, але й там зупинилась біля смуги, що провів ворожбит. Вона кидалась з одного кінця в другий і не могла вилізти з цього зачарованого кола. Ворожбит загнав її паличкою в козубеньку й зачинив покришку.

– Невже він зачарував гадюку? – спитав Діодора Калікрат.

Діодор усміхнувся.

– Я раніш також думав, що ворожбити знають, як чарувати гадюк, але один мій приятель ворожбит, якого я добре почастував вином, признавсь мені, що чарування тут нема ніякого, а гадюка не виходить із кола через те, що ворожбит мастить постоли баранячим лоєм. Гадюки начебто не терплять духу цього лою. Не знаю, може, й збрехав мені ворожбит, але ти помітив, що він, наче наколовшись на колючку, взувся в постоли й уже в постолах обійшов гадюку.

Вже стемніло, коли греки повернулись додому, і Калікрат з великим задоволенням скинув із себе шкуратяні скитські штани.

Серед дикого поля на зеленому квітчастому тлі безкрайого, з фіялковими долинами степу, вирізняючись тоненьким гостряком на синьому небі, стоїть чорна, незграбна кучугура з старого сухого хмизу. Завдовжки та й завширшки вона стадії зо три, а заввишки значно більша, ніж високі могили, розкидані по степу. Три боки її стрімко спадають додолу, четвертий має протяглий схил, так що ним легко зійти на кучугуру. На кучугурі стоїть теж зроблений із хмизу горбок, а на горбку вістрям угору стирчить іржавий залізний меч. Здалеку кучугура бовваніє й синіє, як гора, і здається, наче шапка небувалого велетня впала з неба на землю й укрила майже двадцять п’ять десятин степу.