Голос ворожбита здіймавсь дедалі вище. Він бив себе в груди кулаками й прискав слиною.

– Зроби це, боже! – хрипливо гукнув він.

– Зроби це, боже! – підхопило схвильовано скитське море, заревло і, як шумовиння, кинуло в повітря останні слова ворожбитові.

Калікрат поглянув навкруги. Хижі обличчя оточували греків з усіх боків. Скити, витягнувши шиї, втопили налиті кров’ю очі у ворожбита, а войовники, піднявши вгору списи, почали бити ними в свої щити, і волов’ячі шкури, якими було обтягнуто щити, загули, як барабани.

Пожалкував тоді Калікрат, що не залишився вдома й не послухався Діодора, що радив йому не йти на це свято. Ворожбит знову підняв угору руки й заголосив, і заспокоїлось скитське море. Вітер шарпав довге сиве волосся ворожбитове й розносив степом криваві жадання скитів.

– Боже! – знову крикнув ворожбит, і голос його, як гадючі зуби, уп’явсь у душу молодого грека. – Боже, дай попопити, попоковтати молоді нашій ворожої крови. Хай із кров’ю ворожою потече в жилах їхніх одвага й завзяття ворожі! Зроби це, боже!

– Зроби це, боже! – заревли скити.

І довго ще похоже на це щось вигукував ворожбит, поки не зірвав голосу й не захрип зовсім, а Калікрат із жахом поглядав навкруги й почував себе, як коза, що попала у вовчу зграю.

Нарешті ворожбит, викричавши, мабуть, усі молитви, які знав, підійшов до жертовника й узяв з нього в ліву руку велику чашу, а в праву – гострого ножа; знову залопотів щось, на цей раз тихо, над чашею, й підійшов до бранців.

Перший стояв сивий чоловік і з ненавистю дививсь у самі очі ворожбитові. Ворожбит підняв угору чашу й став виливати щось із чаші на голови бранців, а потім підійшов до сивого бранця. Очі бранцеві й ворожбитові зустрілись. Ворожбит криво усміхнувсь і підняв ножа. Але в цей час скоїлось щось несподіване: сивий чоловік раптом одхиливсь назад і щосили вдарив ворожбита ногою в живіт. Ворожбит покотивсь по кучугурі, але не випустив ні ножа, ні чаші з рук. До сивого бранця підскочили ще двоє ворожбитів. Один із них ухопив його за волосся й одхилив голову назад, а другий сів і обхопив руками й ногами бранцеві ноги. Головний ворожбит підвівсь, кинувсь на бранця й різонув ножем по шиї. Кров сильною цівкою, майже на три сажні, вдарила з рани.

– Ой, лишенько! – залунав з натовпу скитів голосний жіночий крик. – Це ж він зарізав дядька Мирволода!

Таргітаєві, що стояв недалеко від царя, здалося, що це закричала Горислава.

Жіночий покрик потонув у звірячому реві скитів. Ворожбит підставив під криваву цівку чашу й виточив кров із сивого бранця. Бранець стояв білий як полотно, закотив очі й повис на руках ворожбитів. Потім так само головний ворожбит зарізав другого й третього бранця, і, коли чаша була повна крови, взяв її обома руками, підніс до жертовника й вилив кров на меч. Кров потекла по мечу і, зсівшись, повисла на прутах жертовника.