– А що буде, як Вовк викаже на нас? – спитав Калікрат.

– А буде те, що нам скити постинають голови.

– Вони не посміють скарати елліна! – гордо сказав Олександер.

– Ще й як посміють. Що таке для них ми, елліни, коли від нас хворий цар. Ні, кепська справа!

Ніколи ще не здавалось Олександрові, що скити такі гидкі, як зараз.

«Як його, елліна, гопліта, – думав з обуренням грек, – громадянина вільної Пантікапейської колонії, скарати на голову з одного слова цього різника ворожбита?» – Та не може цього бути! – голосно сказав він,

– Може бути, – сумно відповів Діодор.

Але робити було нічого.

В цей час із царського шатра вийшов Вовк і з ним ще два ворожбити: один товстий, кривий на одно око, другий – довгий, чорний, з бородою, як у цапа. Ворожбити винесли велику волов’ячу шкуру й стелили її на землі.

Скити мовчки стояли круг ворожбитів і сумно дивились на ці приготування. Кожний із скитів почував себе зараз не дуже добре, кожний із скитів силкувався пригадати, чи не образив він коли Вовка та його товаришів, бо богиня Табіті чогось часто вказувала на того, хто так або інакше не догодив ворожбитам. Таргітай стояв коло царського шатра, але він зовсім не думав про ворожбитів і майже не дивився на них. Він думав про Гориславу, про ту зміну, що він помітив у неї після свята бога війни.

Таргітай не помиливсь, коли подумав, що жіночий голос, який він чув коло кучугури, був голос Горислави. Йому здалось, що після свята вона стала майже божевільна. Мирволод, якого зарізав Вовк на кучугурі з іншими бранцями, був її рідний дядько, і смерть його (цього ніяк не міг зрозуміти Таргітай) справила велике вражіння на Гориславу. Таргітай бачив щороку, як різали на кучугурі людей, і думав, що так і треба. Він бачив, як батько його Аксай перед царем убив на герці свого рідного брата, дядька Таргітаєвого, і навіть зробив з братового черепа чашу й пив із неї вино, і Таргітай не жалкував за дядьком, а навіть радий був, коли батько рубонув дядька по голові мечем. Він уявив собі Мирволода, пригадав, яке в нього обличчя, і, придивляючись у думках до нього, силкувався знайти в ньому те, за чим так жалкувала Горислава. Бранець як бранець, такий самий, як і ті, що сотнями різали по кучугурах у кожній окрузі. Може, тому жалкувала за ним Горислава, що він був сміливий, не злякавсь перед смертю й навіть ударив Вовка? Він побачився з нею ввечері, в день свята. Горислава майже нічого не говорила з Таргітаєм і тільки плакала. Потім вона сказала йому те, що дуже здивувало його й образило. Вона сказала йому, що не може жити серед сколотів, що сколоти для неї як звірі, й нарешті, обхопивши шию Таргітаєву, прохала його покинути степ і тікати з нею в їхні міста. Коли ж він не зробить цього, вона або утопиться, або заріже себе. Ясно було, що вона божевільна. Від цих слів у ньому раптом прокинувсь рабовласник, степовик і сколот, і він хотів гордо сказати їй, щоб вона замовчала, нагадати їй, що вона рабиня, що вона робитиме те, що накаже він, її господар. Але він любив її, і через це зрозумів, що, сказавши так, він навіки загубить Гориславу, бо вона зробить те, що каже. І він, пересиливши себе, тільки сказав: